Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

нитку. Викликаючи до себе колишню двірничку, Андрійко не сподівався, що стара жінка дасть йому цікавий матеріал для роздуму. Але так часто буває: де сподіваєшся, там нічого, а несподівано, випадково — і є улов. Ось і про подругу йому ніхто не згадав — ні племінниці Гальчинської, ні сусіди.

— Ну, що ж, Катерино Пилипівно, — підвівся капітан. — Дякую вам за розмову…

— Я іще ось згадала, — не поспішала йти двірничка. — Ще один приходив до неї, як прийшли німці. Немолодий чорнявий поліцай, кавказький чоловік. Як німці утекли, ще раз бачила його біля нашого дому, але вже без пов'язки і карабіна.

— Хто він? — спитав капітан.

— Просто бачила, а знати не знала.

— Ну, гаразд, Катерино Пилипівно. Вас підвезти додому? На вулиці слизько.

Жінка похитала головою.

— Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львівській на трамвай перейду. П'ятнадцятий — прямісінько до хати.

— Ну, як хочете, — погодився капітан, знаючи, що машин у відділі не вистачає і за них усі воюють. Він провів жінку до дверей і, вже відчиняючи їх перед нею, спитав:

— А болі не тривожать вас тепер?

Лисюк не зрозуміла його.

— Які болі?

— У печінці. Ви ж без жовчного.

— Слава богу, — відповіла стара жінка, і капітан Андрійко із задоволенням зачинив за нею двері.

9

А ось і лікарня. За високою металевою решіткою брами в глибині просторого подвір'я виднівся центральний корпус, за ним менші білі будівлі. Адамадзе натиснув на кнопку біля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посірілої під осінніми дощами, яка правила за прохідну, визирнув сторож.

— Одчиняй! — коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацією гауптштурмфюрера Рауха старшим поліцаєм, він знову набув постави і командирського голосу.

Нарукавна поліцейська пов'язка на пальті, карабін за плечима справили на сторожа відповідне враження, і він завовтузився біля замка хвіртки.

— Де реєстратура, начальство? — питав Адамадзе.

— Прошу пана, — показав на корпус сторож. — Реєстратура на першому поверсі, начальство — на другому.

Адамадзе рішуче попрямував через подвір'я. Він наближався до своєї мети і не замислювався над можливими наслідками ні з ким не погодженої ініціативи. Щоб досягти мети, в ім'я якої вій покинув благословенну Канаду, перелетів океан, начепив німецьку шинелю, сам стріляв і ховався від куль, треба було діяти не оглядаючись.

— Є у вас хворий Апостолов? — строго спитав Адамадзе чергового лікаря. Ним виявилася немолода чорнява жінка, у якої на вкритому бородавками обличчі пробивалися справжні вусики.

Вона злякано подивилася на відвідувача, на його карабін за спиною, на поліцейську пов'язку на рукаві і кивнула.

— Він нам потрібен.

Лікар розгубилася:

— Забираєте його?

— Ні. Маю поговорити.

Лікар знизала плечима:

— А що з ним говорити?

— Це вже наша справа… Але перед цим — із вами. Розкажете про його хворобу, чи є надія…

— Одну хвилину, — заметушилася жінка. — Це не мій хворий. Я зараз покличу головного.

За кілька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халаті, з-під якого визирали тоненькі підтяжки. Головний втупив у відвідувача гострий, пронизливий, як у кібця, погляд. Раніше Адамадзе думав, що такі очі можуть бути тільки у худющих людей.

— Маю перевірити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним… До речі, — додав Адамадзе, — ним цікавиться сам пан комендант.

Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лікаря набрало догідливого виразу. Він кивнув і повів Адамадзе у прийомний покій, там розкрив принесену йому папку з історією хвороби і став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабін, поставив його у куток, розстебнув пальто і сів на табурет, готовий слухати лікаря. Поки той щось вичитував з паперів, мигцем оглянув загратовану кімнату із столом, двома незастеленими панцирними ліжками і грубими табуретами.

Тим часом лікар заговорив:

— За даними, записаними у історію, хворий Апостолов перебуває у лікарні уже шість років. Його здала на лікування з дозволу відділу охорони здоров'я рідна дочка — Клавдія Павлівна Решетняк. Вона його й відвідувала. Тепер у зв'язку з війною не знаю як буде. Хворий спокійний, пройшов неодноразовий курс лікування, але результатів немає, стан його не змінюється ні на краще, ні на гірше. Діагноз — шизофренія з безперервно прогредієнтним перебігом. Паранойяльний синдром… Я хочу пояснити вам важливу деталь, — лікар скинув на Адамадзе свій гострий погляд. — Шизофренія, та ще й у параноїчній формі, — тяжке, майже невиліковне захворювання. Древні греки називали це «руйнуванням мозку», що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цікавити пана коменданта…

— А це вже справа не ваша! — суворо зауважив Адамадзе. — Ви краще скажіть, чи можна щось зробити. Хоч трохи поліпшити його стан. Якщо для цього потрібні якісь закордонні ліки, то допоможемо…

— Такі хворі найважче піддаються лікуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше… У Апостолова ми пробували викликати навіть інсуліновий шок, щоб вивести із психічної рівноваги, але безуспішно… Ми на це пішли, бо вважаємо, що в основі його захворювання міг бути шок, якесь раптове, несподіване і надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такі явища. Часто захворювання лікується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою… Втім, ці наші заходи і методи вас, певно, не дуже цікавлять.

— Ні, чого ж… Так ви кажете «шок», — замислився Адамадзе. — «Шок», — повторив він. — Ну що ж, може, колись і вилікуєте. Мали б високу подяку від влади. Ми беремо під контроль стан здоров'я Апостолова.

Адамадзе говорив «ми», і це «ми» були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненависті, вакханалією людогубства, розстрілів, які принесли у Київ німці, лікар розумів, що треба підкорятися будь-якому представникові нової влади.

— Я хотів би побачити цього хворого.

— Одну хвилинку! — Головний гукнув санітара, і той приніс