Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

— Панноччині.

— Навіщо ж вони їй, коли до неї ніхто не ходив?

— Любила сама грати в шахи.

— Сама? — насторожився Богдан.

— Чого ви дивуєтесь? У кожної людини є свої примхи. Вона придумувала шахові задачі й посилала їх до журналу в Бухарест.

— Мабуть, ваша квартирантка дуже інтелігентна. Я сам добрий шахіст, але такого не втну.

— Так, панночка дуже розумна.

— Чи не змогли б мені позичити під розписку оці шахи на одну добу?

— Будь ласка, товаришу.

Під сильною лупою Богдан оглянув шахи раз, удруге — новісінькі, ніби щойно з магазину. Це викликало підозру: якщо Тіна Падурару так ними захоплювалася, то чому ж вони не зашуровані? Повертівши в руках ферзя, вже хотів було відкласти його набік, як раптом у фігурки відпало денце. Побачив вузенький отвір. Кінчиком голки витяг звідти згорнутий трубочкою клаптик паперу. Глянув крізь лупу — там рясніли цифри й літери. Богдан здогадався, що то шифр і читати його потрібно ходом шахових фігур.

Знявши копію з коду, Богдан засунув папірець на місце, приклеїв денце і з шахами під пахвою попрямував до вчительки.

— Щось дізнались, товаришу? — спитала вона.

— Поки що нічого, але не хвилюйтесь, про що треба, дізнаємось.

— Довго ви шукаєте. Зробили б оголошення.

— Знайдемо й без нього. Ось приніс вам шахи.

—І навіщо було поспішати?

— Ви часом не загубили номера мого телефону?

— Хіба я дитина?..

В ту мить перед будинком зупинився мотоцикліст.

— Телеграма для товаришки Падурару.

—Її нема дома, — відповіла хазяйка.

— А ви не зможете передати?

Вчителька запитливо глянула на Богдана.

— Звичайно, передасть, — сказав той.

Як тільки мотоцикліст зник, Богдан узяв телеграму:

— Мушу прочитати, це в інтересах вашої квартирантки.

— Прошу.

Там писалося:

«У задачі трапились часткові помилки. Перевірте ходи. Професор Неделку». Далі йшли цифри й літери.

— Що там? — поцікавилась вчителька.

— Шахова задача. Прислав з Бухареста професор Неделку. Ви його знаєте?

— Вперше чую.

— Скажіть, ваша квартирантка часто отримувала телеграми?

Оце тільки зараз.

А листи?

— Жодного.

— Телеграма поки що залишиться у мене. Я вам поверну її пізніше. Якщо прибуде панночка або хтось її шукатиме, повідомте мене по телефону.

— Гаразд.

Розшифрувавши телеграму, Богдан прочитав: «Гриб».

Розглядаючи розшифрований текст, він намагався зрозуміти справжнє його значення. Може, той професор докоряв Тіні за фальшиву інформацію, яка була йому вкрай необхідна. Чи саме слово «гриб» має ще якесь зашифроване значення?

«Провалилися б всі гриби до одного. Хоча я й ненавиджу їх, все ж доводиться мати з ними справу», — злився Богдан.

Раптом йому пригадався Рейнхард Клауснер. Він перед смертю мимрив про якогось Шампіньйона. Невже це той, про котрого обмовився шпигун? Від Клауснера відомо, що Шампіньйон агент іноземної розвідки і хитрий, мов сам диявол. «Хто ж тоді «професор» і Тіна Падурару, чому вона не повідомила «професора» про свій від'їзд з геологами?» — губився в здогадках Богдан, поспішаючи до столиці з наміром негайно шукати таємничого «професора».

Прибувши в Бухарест, він одразу зайшов до поштового відділення, звідки посилалась телеграма. Пред'явивши міліцейське посвідчення, капітан попросив дозволу поговорити з працівником, що приймав ту телеграму. В кабінет начальника пошти зайшла вродлива, дуже жвава дівчина.

— Кликали, товаришу начальник?

— Ось товариш з міліції хоче вас дещо спитати з приводу однієї телеграми.

Капітан поклав перед нею бланк.

— Пам'ятаєте цей текст?

— Випадково пам'ятаю.

— Чому випадково?

— Ми не читаємо телеграм, які нам подають крізь віконце. Автоматично підраховуємо слова, беремо плату і…

— А що змусило вас прочитати цю?

— Відправник мав дуже гарну краватку.

—І тільки?

— Зачекайте, я вам усе розповім. Гарна краватка чудово гармонувала з його костюмом, до речі, такий костюм носить і мій жених. Я спитала того громадянина, де він купив таку оригінальну краватку, і він дав мені адресу магазину, причому додав: «Коли хочете придбати таку краватку, то раджу поспішити, бо їх швидко розбирають, а вони продаються в єдиному магазині на все місто». Слухаючи його, я мимоволі прочитала текст.

«Хто ж це міг бути? Фіуреску чи Ківу Бораш», — напружено думав капітан.

Минуло двадцять днів, як Тіна Падурару зникла з табору геологів, а знайти її досі не вдалось. «Наче крізь землю провалилася», — лаявся Богдан. Нарешті, з одного відділення міліції повідомили по телефону, що біля села Мовілеле знайдено труп жінки, який почав уже розкладатись. В паспорті мертвої значилось прізвище — Тіна Падурару, місце проживання — Бухарест, вулиця Братків, 15.

— Вирушай туди негайної — наказав Раду Богданові.— Я мушу займатись Мікою. Справа стає чимраз цікавішою…

Перед тим як залишити місто, Богдан провідав вулицю Братків. Але в п'ятнадцятому номері ніколи не мешкала Тіна Падурару. Паспорт виявився фальшивим. Того ж таки дня після обіду Богдан машиною добрався до села Мовілеле.

— Розтин трупа зроблено? — спитав Богдан у відділенні міліції.

— Звісно, товаришу капітан.

— Що ж встановили медики?

— Смерть наступила від ран, внаслідок падіння з кручі.

— А ваша особиста думка, молодший лейтенанте?

— Я написав про це в рапорті. По-моєму, тут нещасний випадок. Покійниця, бажаючи скоротити шлях, пішла по незнайомій стежці і зірвалася в безодню.

— Виходить, злочину тут нема?

— Якщо взяти до уваги висновок судово-медичної експертизи…

— Все ж її могли і вбити.