Леонід Григорович Кононович - Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович

— А що за міліція? Часом не їхні агенти?

— Де в дідька! Це було на самісінькому пропускному пункті. Словом, я став тебе здоганяти, аж побачив, що в твоєму БМВ сидить ціла купа людей… В мене виникла підозра, і я простежив за ними аж сюди. Ну, а решта — справа техніки…

Добра техніка, подумалося мені, — якби не ти, то я злапав би Глобуса!

Ми ввійшли до кімнати, і я одімкнув наручники, якими була прикована Леся.

— А ти як сюди потрапила, га?

Вона стала розтирати зап'ястя.

— Мене взяли під казино! — буркнула вона сухо. — Посадили в авто й привезли в цей підвал.

— А чому ж Глобус не вбив тебе разом з Околєловим?

— Спитай у нього! — відрубала вона, блимаючи на мене своїми безсовісними очима. — А тоді й мені скажеш, добре?

— Гаразд, гаразд… — примирливо сказав я. — Розберемося! Ти куди зараз?

В глибині підвалу вдарив постріл, потім ще один, — Ронні добивав поранених.

— Додому, — зітхнула вона. Тоді жалібно подивилася на мене. — Ти не завезеш мене до міста? Моє авто залишилося біля казино…

Я поміняв обойму й застромив парабелум в кобуру.

— Я живу тут, поруч, — сказав я, безцеремонно розглядаючи її з ніг до голови. — Може, поїдемо до мене?

Вона замислено закусила губу. Тоді кивнула.

— Поїдемо, — сказала вона. — А чом би й ні?

В коминку з ревом і гуготінням палали грубі соснові дрова. Леся встигла прийняти ванну й тепер сиділа в фотелі, закутана в купальний халат.

— Сніг! — сказав я, відходячи од вікна. — Справжнісінька хуртовина… і як його завтра вибиратися в місто!

— А чом ти поселився на цім відлюдді? — поспиталася Леся, наглядаючи за кавником, який стояв на вогні.

Я ніяково посміхнувся.

— Тиша… а я полюбляю час від часу одриватися від справ! Дім, щоправда, завеликий для мене одного… але зате місця багато, а крім того, в нім живу не тільки я!

— Хто ж іще? — здивувалася Леся.

— Ну, поперше, Більбонський… він хоч і пес, але такий же ж повноправний мешканець, як і я. А подруге… словом, тут є кому жити!

— Ти щось приховуєш? Але ж я не змушую тебе говорити…

Я махнув рукою.

— Ось вип'ємо кави, — сказав я, сідаючи в фотель, — то я познайомлю тебе з рештою мешканців… Щоправда, для цього треба мати міцні нерви! В тебе як з нервовою системою?

— Міцна, — скоса зиркнула на мене Леся. — Навіть дуже, запевняю тебе! А що?

— Та, — знітивсь я, — побачиш! Мені просто незручно говорити…

— Ти інтригуєш мене! — сказала вона, розливаючи каву в чашечки. — що там в тебе живе, — ховрашки, чи що?

Я дістав з настінної шафи два кришталеві флакони й одгвинтив кришечки. Тоді налляв у свою чашку по кілька крапель з кожного флакона.

— Хочеш? — поспитавсь я в неї.

— Що це? — не втямила вона.

— Гашишна олія, а оце — ванильна есенція. Для більшого кайфу. Цього я навчився в Пакистані, коли був у полоні в муджагідів. Так полюбляли пити каву бійці з Алжиру.

— А це справді смачно?

— О, — заохотив я її, — ще й як! Давайно свою чашку.

Вона відпила ковток і посмакувала.

— Специфічний присмак, — замислено сказала вона. — То це кава помусульманськи?

— Ну, — посміхнувсь я, — в певному розумінні… Ти що, не любиш мусульман?

Її обличчя потемніло.

— Не люблю, — сказала вона. — Не знаю й чому, але…

— А дарма! — сказав я, відкидаючись у фотелі. Тоді ковтнув із чашки й аж заплющився од втіхи. — Мусульмани — дуже сильні люди! Сильні духом, я хочу сказати… Врешті, за ними майбутнє — європейська цивілізація доживає останні дні. Якби Україна свого часу прийняла іслам, то вся наша історія була б іншою… Втім, що зараз казати!

— Можливо, — відказала вона. По тому занепокоєно роззирнулась. — Хто це добивається в двері?

— А, — сказав я, підводячись, — це Більбонський! Змерз, напевне…

Я пройшов на веранду й відчинив двері. Здоровезне кудлате страховисько, од ніг до голови обліплене снігом, плигнуло мені на груди й завищало, намагаючись лизнути в носа.

— Ходімо, друже, ходімо! — сказав я, хапаючи його за нашийник. — Ми якраз п'ємо каву… а для тебе знайдеться кавалок м'яса, так що заходь…

Більбонський увійшов до кімнати й став, насторожено зиркаючи на Лесю. Сніг швидко танув і одвалювався з нього цілими кім'яхами.

— Ну? — поспитавсь я в нього.

Він підійшов до Лесі, котра забилася в фотель, і став її обнюхувати. Він довго водив по ній писком, чмихав, стріпував вухами, а тоді став навіть на задні лапи й став обнюхувати її лице.

Хоч убий, а щось йому в ній не подобалося!

— Необхідна церемонія, — сказав я, підходячи до фотеля. — Цей пес вважає своїм обов'язком обстежувати кожного з моїх гостей. Річ у тому, що він дуже добре виявляє зброю й наркотики.

— Ти що, не довіряєш мені? — образилася вона.

Я посміхнувся.

— Довіряю чи ні, а Більбонський все одно обнюхав би тебе. На це він дозволу не питається.

Собайло нарешті опустився на підлогу й глянув на мене своїми круглими очима. По тому обтрусився, розкидаючи кім'яхи мокрого снігу, й підійшов до коминка. Звук був такий, наче гепнула в'язка дров, — пес упав набік, заплющив очі й з утіхою витяг лапи.

— Готово, — сказав я. — Спатиме, як забитий.

— Ну і собака в тебе! — отямилась Леся. — Він що, спеціально дресирований?

— Трохи дресирований, а трохи й од природи такий… Це надзвичайно розумна тварина, — їйправо, я в житті таких істот