Олексій Вікторович Бобровніков - Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков

всі знають, що марсіяни лисі! Тепер доведеться обернути це на жарт, і ще невідомо, чим воно скінчиться.

Лорі мовчав, винувато кліпаючи.

— Ти знаєш, Джо, що він сказав учора на банкеті, коли ти їздив з доповіддю в інститут? Цей тип напився і заявив, що він гриб. Він заявив, що ми гриби, анероїдні гриби чи щось подібне, що населення Марса вийшло з грибів, так само як на Землі — з мавпи. Мені довелося верзти бозна-що, аби виправити становище. На щастя, всі були п'яні. А ти теж гарний! Чого ти вискочив зі своїм соціалізмом? Ми повинні добре обміркувати, що ти говоритимеш про соціальну систему. Не можна зразу дратувати цих людей.

— Коли б я переніс на Марс їх горезвісний спосіб життя і розповів про нього, так би мовити, дивлячись збоку, це здалося б настільки диким, що вони перестали б вірити, що ми марсіяни.

— Так… І ми теж стали це розуміти лише після того, як «приземлились», — сказав Тед.

До кімнати швидко зайшов збуджений Майк і примостився на поручні крісла.

— Ви здорово придумали про блондинок. Лисі жінки ніяк не пройшли б у нашому місті. Не знаю, як у вас там, але я напишу, що колись усі марсіяни були волосатими, як старий Ейнштейн, і марсіянки, шануючи пам'ять про це, носять золотисті парики. Це буде скарб для спілки перукарів, і ми на цьому добряче заробимо.

— Киньте жартувати, Майк. Скажіть краще, що про нас пишуть?

— Ви ж знаєте. — Майк ляснув долонею по купі газет, що лежали на столі.

— А там, за океаном?

— Те ж саме та інші дурниці. В усякому разі, поки пресу робимо ми, а преса — вас, вам нема чого турбуватися. Я думаю, ви вже зрозуміли, що таке на нашій планеті гроші. Звичайно, добре говорити правду, але перед кожним виступом радьтеся зі мною. Ми знайдемо безліч усяких дрібниць для реклами. Не забувайте, що преса живе з реклами.

Джо скоса зиркнув на Теда, але той не поділяв його підозри. Цей парубок, який ніяк не хотів від них відстати і приваблював своєю буйною енергією та оптимізмом, безперечно йому подобався.

Майк підвівся з крісла.

— Там, унизу, на вас чекає один добряга продюсер.[6] Ви знаєте, що це означає? Будьте з ним чемні і старайтесь не продешевити. Після нас, газетярів, кінематографісти — найдостойніші люди. — По цих словах, не спитавши дозволу, Майк вибіг із кімнати кликати добрягу нагору.

Розділ ХV,
У ЯКОМУ МАСЛО СПЛИВАЄ НА ПОВЕРХНЮ

Друзям здавалося, що нарешті щастя розв'язало свій мішок. Різноманітні пропозиції, контракти і пухлі пачки кредиток сипались прямо звідти, із задимленого міського неба.

— Це дуже мила контора на головній авеню, — сказав Тед, ступивши на балкон, де, зручно вмостившись у плетених кріслах, на нього чекали Джо і Лорі. — Зовсім скромна. На дверях я помітив вивіску: «Тоді Райт і Тоді», але мене водили стількома коридорами, що я боюсь, аби не опинився зовсім в іншому будинку. З того, як секретар завів мене до кабінету, видно, що той джентльмен неабияка цяця. Спершу він довго запевняв мене, що я марсіянин, хоч я сам це добре знаю, а потім став говорити про те, що коли ми марсіяни, то, очевидно, прилетіли з Марса.

— Логічно, — схвалив Джо.

— Я не став доводити йому, що це не так. Тоді він почав викладати все на чистоту. Якщо ми прилетіли звідти і самі вели корабель, то, очевидно, обізнані з його конструкцією.

— А він пронозливий.

— Тим більше, що про наші технічні здібності йому дещо відомо. Так от, вони чи він — я так і не второпав, від чийого імені говорив цей добряга, — можуть запропонувати суму, яка нам і не снилась, за повну технічну документацію ракети, всіх приладів, що знаходились на ній, а також за секрет джерела енергії. Він розуміє, що цього одразу не зробиш, а тому до наших послуг будуть конструкторське бюро з досвідченими працівниками і найкращі лабораторії.

— Аж до лабораторії X?

— Зважаючи на його тон, йому навіть і це можливо. За все інше, чим ми зможемо зацікавити їх з марсіянської техніки, будуть платити окремо. Потім він мимрив щось про патенти, а коли я удав, буцім нічого не знаю про ці штуковини, прочитав мені лекцію на цю тему, знов повернувся до принципів наших приладів і технології полімерів, мимохідь згадавши про вибухові речовини, але я зрозумів, що це найбільше їх цікавить.

— Ти погодився? — запитав Лорі.

— Ні. Я сказав, що така щедрість не дуже вабить нас, бо ми не втратили надії повернутися на Марс, де гроші не потрібні, і чи не краще було б допомогти нам у цій справі. Адже всім відомо, що одна з країн випередила їх у космосі. Мені відповіли, що фірма залишає за собою право здійснити проект, коли визнає за потрібне, або використати його в інших цілях. За це нам платять такі гроші, з якими ми можемо спокійно чекати повернення на батьківщину, почуваючи себе як у раю, коли про таке місце знають на Марсі. Після цього він натякнув, що відмова сильно похитне нашу славу, і просив відповісти через три дні. Я дав йому зрозуміти, що не дуже дорожу цією славою, і продовжував наполягати на своєму. Тоді він заговорив лагідніше і сказав, що фірма може запропонувати нам співробітництво і роботу на своїх заводах, причому лише від нас залежатиме здійснити проект такого масштабу, щоб утерти носа будь-якій країні. При цьому він став базікати про патріотизм, але, очевидно, зрозумів, що закликати до цього марсіян не так уже й доречно, і замовк. Розійшлися ми дуже люб'язно.

Джо насупився і мовчав, Лорі боявся говорити перший, щоб