Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

Та Енквен ухилився од незрозумілої йому пропозиції. Відбігши вбік, він закляк в очікуванні. “Наче барс перед стрибком”, — подумала Катя, зачиняючи за собою двері.

Робот вийшов із стану нерухомості тільки тоді, коли завмер звук вимкненого внизу транспортера.

Енквен ретельно витер вініловою щіткою всі написи на стіні й повільно пройшовся по кімнаті. Так він робив завжди, коли не міг відшукати логічного розв’язання якоїсь проблеми.

Непомітно стало вечоріти. Зачувши в коридорі знайомі енергійні кроки, робот увімкнув люмінесцентну панель, і денне світло затопило кімнату.

Павло Пилипович, що ступив йому назустріч, був у доброму гуморі. Заняття роботів на воді минули сьогодні успішно.

Хвилин за сорок, нагомонівшись донесхочу з Енквеном, начальник вестибулярного відділу підвівся, збираючись іти.

— Отже, навігаційну задачу розв’язано правильно? — ще раз запитав Енквен.

— Правильно, — стоячи перед роботом і дивлячись кудись поверх нього, відповів Павло Пилипович. — Але де ти взяв цю умову? Я, на скільки пам’ятаю, не давав тобі такої задачі.

— Попутно довелося розв’язати, — ухиляючись од прямої відповіді сказав Енквен.

“В нього вже є свої таємниці”, — подумки відзначив Павло Пилипович.

— Тепер іще одне запитання, шефе, — сказав Енквен. — Що означає дія “цілувати”? Я не знайшов відповідної інформації.

Здається, вперше за всі три роки навчання роботів молодий вестибулярник не знав, що відповісти своєму учневі.

— Бачиш… Це довго пояснювати. Зараз уже пізно. Я завтра принесу тобі книжку. Почитаєш…

Оповідання-жарт

— Така в загальних рисах схема АЕЗТа, автоматичного екзаменатора змінної тактики, котрого створив наш колектив, — сказав на завершення професор. Він протер спітнілі скельця окулярів і додав: — Хочу ще раз підкреслити — автомат по ходу дії безперервно змінює методику навчання, щоразу обираючи оптимальний варіант.

На узвишші поряд з доповідачем стояла приземкувата металічна фігура. Це й був новий автоматичний екзаменатор. Час од часу він кліпав зеленими очима, ніби хотів сказати: а я знаю, шановні члени комісії, щось таке, про що ви навіть гадки не маєте.

— Ви скінчили? — запитав у професора секретар.

— Так.

— Є пропозиція. Оскільки зараз в інституті залікова сесія, непогано було б зразу ж залучити автомат до роботи. Його знання не викликають сумніву. Тактику опитування він вибере якнайкращу і, крім того, розвантажить хоч трохи наших викладачів.

АЕЗТ нетерпляче переступив з кінцівки на кінцівку, розуміючи, що зараз визначиться його доля. Та хвилювався він надаремне: пропозиція секретаря дістала одностайне схвалення…

— Головне, не треба нервувати, — сказав професор, чомусь озирнувшись.

Але в коридорі було порожньо. Над дверима матово світилося табло: “Тихо! Заліки й екзамени!”

— Якщо станеться щось, — хрипким од хвилювання голосом знову почав професор…

— Але що може статися? — заперечив АЕЗТ.

— Ну, хтозна, — зніяковів професор. — Каверзне питання, скажімо… Чи просто трапиться матеріал із невідомої тобі царини…

— Що ви, сотворителю! — мовив автоматичний екзаменатор, і в його голосі старому професору вчулось кепкування. — На те, про що ви кажете, немає ніяких підстав. Надійність моїх блоків утричі більша проти звичайної. А щодо обсягу інформації, зафіксованої в пам’яті, то…

— Та знаю, знаю, — пошепки перебив професор. — Я зовсім не про те…

Як пояснити цьому “мудриголові”, що він хоче сказати? Та й чи потрібно це йому?

Професор пригадав, як він хвилювався напередодні своєї першої лекції. Як стояв перед дверима аудиторії, де чекали на нього студенти. Стояв і не зважувався зайти. Правда, був він тоді не професор, а безвусий юнак-асистент, що сам мало чим різнився од студентів. “Надійність моїх блоків”, — подумки повторив він і похитав головою.

— Я увійду, — тим часом сказав АЕЗТ. Фотоелементи його весело блимнули, і кінцівка впевнено лягла на ручку дверей.

Професор махнув рукою, мов плавець, що наважився стрибнути в холодну воду, і квапливо пішов до ліфта.

АЕЗТ провів його поглядом, і коли професор зайшов до кабіни, штовхнув поперед себе двері.

Студенти — двадцять п’ять пар уважних очей — пильно стежили за вайлуватою статурою нового екзаменатора. На столах перед кожним лежали олівець та аркуш чистого паперу.

— Здрастуйте, — чітко промовив екзаменатор, пружним кроком перетинаючи аудиторію. Здавалось, він не помічає на собі подекуди цікавих, подекуди іронічних поглядів.

— Ну, що ж, розпочнемо, — пролунало в тиші.

АЕЗТ підійшов до першого ряду й окинув усіх уважним поглядом двох фотоелементів.

— Залік з диференціальних рівнянь ви маєте скласти протягом трьох днів, рахуючи сьогоднішній. — Він помовчав. — Хто з вас уже підготувався? — пролунало несподіване запитання.

Студенти ошелешено перезирнулися.

— Хто з вас гарно підготувався? — повторив АЕЗТ запитання. Погляд його на якусь мить зупинився на білявій дівчині в другому ряду. Та спалахнула і, рвучко підвівшись, відрубала:

— Я!

— Прекрасно, — сказав екзаменатор, — дайте ваш матрикул. — Спритно розгорнувши його, він каліграфічно вивів “зараховано” і, вертаючи спантеличеній дівчині темно-брунатну книжчину, статечно промовив: — А інші, значить, підготувались погано? — В його голосі явно вчувалися саркастичні нотки. — В такому разі можете йти додому.

— Усі? — запитав хтось із останнього ряду.

— Так, усі. Прийдете завтра…

Наступного дня, коли, сяючи металом і пластиком, АЕЗТ з’явився в аудиторії другого курсу, його зустрів легенький шумок. Незважаючи на звукові перешкоди, екзаменатор поважно перетнув аудиторію і ступив на кафедру.

— Поведемо далі наш залік з диференціальних