Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

— Наше завдання реєструвати факти. І що більше їх наберемо, тим легше буде тим, хто прийде після нас.

А час не стояв на місці. Наближалася ніч, і потрібно було поспішати до ракети.

Вони не відразу знайшли свій всюдихід. Орієнтири тут були незвичні.

Виїжджали з таким відчуттям, немов якусь важливу і потрібну справу кинули недоробленою.

Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.

— Там, на Землі, люди уявляли собі, як прилетять на Марс, побачать його фантастичні пейзажі, оповиті холодним сріблястим блиском зірок або якогось загадкового випромінювання. А тут дивишся на ці горби, і здається, що ти де-небудь в районі Поволжя. Такий же горбистий степ і нічого таємничого… — Павло замовк на півслові.

Попереду, трохи лівіше від їх напрямку, промінь прожектора ковзнув по чомусь чорному і блискучому.

Павло різко повернув машину і додав газу. Але тепер попереду вже не було нічого. До болю в очах вдивляючись в дорогу, Павло вів всюдихід на повній швидкості. Через хвилину на піску затемніли в світлі фар знайомі ямки.

— Я наздожену! — крикнув Вітя, хапаючи рушницю.

— Сиди, — наказав Павло. — Ти знаєш, хто це?

— Але ж і ви не знаєте.

— Ось тому ми і не маємо права стріляти, навіть захищаючись. Рушниця — це тільки на крайній випадок. Ми з тобою тут не просто Гуща і Осадчий, ми представники людей, і з нашої поведінки марсіани, якщо вони є, судитимуть про людину Землі. Розумієш?

Той, кому належали сліди, зник. Люди переслідували його кілометрів п’ять, потім повернулися.

— Ех, невдача!.. — Вітя був у відчаї.

Павло засміявся:

— Навпаки, успіх. Ми дізналися, що тут є життя. А це — головне!

Бурмаков дуже зрадів їх поверненню. Навіть не розпитуючи, допоміг роздягнутися Віті, потім став готувати вечерю. І лише нагодувавши, вислухав їх.

— Його шукатимемо, Степане Васильовичу? — запитав Вітя.

— Марсіанина? Будемо, обов’язково будемо. А ти, Вітю, не втомився? Ні? Ну, то завтра знову полетимо удвох.

… За ілюмінатором, у нескінченній пітьмі, в тисячі кілометрів звідси проносилися марсіанські пустелі, крапки водойм, невеликі ліси, населені якимись загадковими істотами. А тут, на кораблі, овальні плафони випромінювали рівне штучне світло, що містить ультрафіолетові промені. Воно освітлювало людей, меблі, стіни з усіх боків, не даючи тіні. Затишно і хитрувато підморгували контрольні лампочки на пультах, м’яко гуділи реле автоматичних лабораторій. І не потрібно було ховатися в скафандри, смоктати з трубки рідку їжу. Можна було взяти склянку і напитися, відламати і пожувати шоколадного концентрату, звичайною ложкою поїсти смачного борщу, в якому плавають зірочки жиру.

Павло перейшов у м’яке крісло, що стояло біля стіни, і з насолодою відкинувся на спинку. Позначилася дводенна напруга. Свідомість, отримавши перепочинок, із задоволенням відключилася від довкілля. Бурмаков і Вітя про щось тихо розмовляли, а він лише вловлював окремі слова. Марс. Із Землі він здається червоним мідячком. Земля… Павло мимоволі подивився на годинник, що показував московський час. У Мінську зараз був ранок. Павло закрив очі і побачив знайому вулицю, третій під’їзд десятого будинку. Відчинилися двері. Але ще раніше почувся дрібний перестук каблучків блакитних черевичків. Обов’язково блакитних, тому що Валя була модниця, а зараз, під час космічних польотів, блакитний колір вважався у жінок наймоднішим. Зробивши крок на асфальт тротуару, Валя, як завжди, озирнулася. Це вона чекала його, Павла!

Павло зітхнув. Бурмаков і Вітя з тривогою подивилися на нього.

— Задумався, — винувато сказав Павло.

— … космонавти! — раптом захрипів динамік прямого зв’язку із Землею, і вже виразно почулося: — Незвичайні обставини примусили викликати вас не за графіком.

Космонавти перезирнулися. Позачергова передача могла означати перш за все біду.

— … Нам вдалося встановити, що Марс входить у густу метеоритну зону. Відсутність щільної атмосфери навколо Марса створює для вас серйозну небезпеку. Метеорити в більшості своїй досягнуть поверхні планети. Радимо негайно покинути район Марса. Підтвердіть прийом.

Бурмаков відразу ж написав відповідь, передав її в машину, яка повинна була закодувати радіосигнал і короткими імпульсами посилати на Землю, поки приймальні станції не підтвердять, що повідомлення прийняте.

— Земля чекає, що ми скажемо, — якимсь урочистим голосом заговорив Бурмаков. — На космічних кораблях така традиція: важливі рішення ухвалюються після обговорення. Першим починає наймолодший. Давай, Вітю. Хочу попередити, що якщо хтось з нас захоче, ми відразу ж повернемося на Землю. І нам ніхто не дорікне. Ми зробили чимало.

— У нас поки що достатньо часу, — Вітя встав. — Ми винні ще хоча б раз побувати на Марсі.

— Вірно. — Павло став поряд з Вітею.

— Згоден! — обняв їх Бурмаков. — Але я хочу попередити: це — небезпечно.

— Нам не вперше ризикувати, — відповів Павло. — Залишаємося.

І знову Марс показав себе з несподіваного боку. Цього разу Бурмаков і Вітя, досліджуючи відкриту минулого разу западину, прилетіли в гори. Під ракетою попливли дикі вершини, обривисті, глибокі ущелини.

— Дивися, Вітю, — показав Бурмаков, — ці гори, мабуть, на багато сотень