Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Тут все мало свій вимір, і Вітя не здивувався цифрам, які назвав командир. Але гори не викликали в нього захоплення. Скелясті, без єдиної ознаки рослинності… На них, очевидно, немає нічого живого, як і в тих пісках, що засипали майже всю поверхню Марса.

— Мені здається, що тут ми знайдемо ту істоту, яка втекла від вас вночі.

— Чому ви так думаєте? — запитав Вітя. — Певніш за все марсіанин живе десь в лісі.

— Ні у лісі, ані в воді його немає. Інакше ви обов’язково наткнулися б на ознаки його житла. Не вміючи будувати, він повинен ховатися в печерах.

Ракета опустилася в самому центрі гір. У космонавтів був досконалий всюдихід. Він не мав ні коліс, ні гусениць. У нього були ноги — шістнадцять пар ніг, які несли його плавно, без поштовхів на дорозі будь-якого рельєфу. Електронне управління, сполучене з локаторною системою, миттєво вловлювало будь-які нерівності і так само миттєво давало команду ногам. Всюдихід міг і бігати, і ходити, і повзати, і навіть перелазити через невисокі перешкоди. Але використовувати всюдихід тут годі було й думати. Скелі і гори були крутими, високими. Узявши альпіністське спорядження, Бурмаков і Вітя стали спускатися в найближчу ущелину. Йти було легко, значно легше, ніж у горах Кавказу або Алатау. Коли на дорозі траплялася перешкода, м’язи землян дозволяли без особливих зусиль стрибати на п’ять-шість метрів.

Години через півтори, знайшовши зручний рівний майданчик, Бурмаков і Вітя зробили привал. Навколо стриміли скелі, міцні, голі, мов скелети.

— Може, повернемося? — запропонував Вітя. — Дуже вже мертво тут.

— Повернемося? — Очі Бурмакова загорілись. Йому пригадалася перша подорож на Місяць, роки юності, надій, відкриттів. Він вірив, що і тут зустрінеться багато цікавого. І цю віру академік хотів передати Віті. — Повернемося, звичайно. Але спочатку зійдемо на ту вершину. Бачиш?

Гора, на яку вказував академік, панувала над всією навколишньою місцевістю. Вони підійшли вже близько до неї, як раптом затремтіло повітря, немов хтось почав відпомповувати його небаченим могутнім компресором. Бурмаков і Вітя притиснулися до скелі. А гори вже ревли, гуркотіли, тремтіли. Мить, і величезна вогняна куля, залишивши за собою широку виблискуючу смугу, описала дугу і впала в ущелину. Незвичайної сили вибух потряс гори.

Через хвилину все замовкло. А люди ще довго лежали і дивилися, як поволі згасали розкидані вибухом різноколірні вогники на фіолетовому небі, що ще більше потемніло.

— Що це? — перелякано прошепотів Вітя.

— Здається, перша ластівка, метеорит. Якраз час тікати. — Бурмаков з жалем подивився в той бік, де підносилася гора.

— Не зволікатимемо, — підхопився Вітя. — Вже небагато зосталося. Не впаде ж ще один метеорит саме сюди.

— Молодець! — похвалив хлопця Бурмаков.

Небо раз у раз спалахувало. Прилади, що визначали радіоактивність середовища, тривожно гули, і їх стрілки наближалися до крайньої червоної риски. Бурмаков стурбовано поглядав на індикатори і мимоволі поспішав. Напевно, вони потрапили майже в самий епіцентр космічного атомного вибуху, який щойно відбувся на їх очах. Бурмаков подумував уже, чи не краще повернутися, коли радіація стала поступово спадати… Костюми могли поки що захистити людей від шкідливих випромінювань.

Поблизу гора не здавалася такою високою. До вершини залишалося метрів двадцять, але з того боку, звідки вони прийшли, не можна було підступитися. Кам’яний схил був гладким, неначе відполірованим.

Вони поволі пішли навколо гори. Бурмаков заліз на невеликий виступ, подивився в ущелину, де впав метеорит. На місці падіння зяяла величезна глибока вирва.

— Ось, напевно, таким був і Тунгуський метеорит, про який склали стільки легенд, — задумливо сказав він. — Ось вона — велич природи, могутня і незвідана сила Всесвіту. Чи не ці спалахи ми іноді бачимо на Марсі з Землі?

Вони трохи постояли в задумі.

— Ну, ходімо до ракети, — сказав Бурмаков, хоч самого страшенно вабило вперед. І, поправивши за плечима мішок, він не витримав: — Тільки обійдемо спочатку гору з того боку.

— Вітю!.. — закричав раптом академік, не зробивши й десяти кроків, і щосили затряс хлопця за плечі. — Вітю!..

Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.

— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.

— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.

Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.

Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.

Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там