Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Повернулися до ракети, де був гумовий човен. Поки напомповували його повітрям, сонце піднялося в зеніт.

— Жарко, — Павло подивився на Вітю і побачив, що у нього теж на лобі виступили крапельки поту.

Термометр показував на сонці плюс двадцять градусів. Спека ніби розморила природу. Над озером тремтіло марево. Коричневі гілки чагарника нижче схилилися до води. Але що це? Вони вже не були голими. Маленькі, вузенькі голубувато-зелені листочки, що з’явилися на них, жадібно тягнулися до сонця.

Павло націлив на чагарник мікроплівковий кіноапарат, здатний прослідкувати щонайменші зміни в рості рослин. Налаштувавши локатор, який повинен був подати сигнал, якщо в зоні його огляду з’явиться новий предмет, вони сіли в човен. Вітя обережно правив, Павло, лежачи на кормі, раз у раз брав проби води. Вони пропливли вже з кілометр, а другого берега все ще не було видно навіть у бінокль.

Зупинилися. Підготувавши кіноапарати, застигли на своїх місцях. Не говорили один одному нічого, але кожен сподівався, що ось зараз до човна підпливе яка-небудь риба або, можливо, інша марсіанська істота.

Минуло більше години. Зігрітий сонцем, Вітя мало не задрімав, перелякано труснув головою і не повірив своїм очам. Течії неначе зовсім не було, а їх віднесло далеко на південь від ракети.

— Повертаємося, — рішуче сказав Павло. — На всюдиході вирушимо на північ. Потрібно дізнатися, де починається це озеро.

Навколо ракети все було як і раніше. Тільки знову здивував чагарник. На його гілках з’явилися гострі колючки.

Повечерявши, Павло з Вітею сіли біля ілюмінатора. Захотілося поділитися враженнями.

— Я переконаний, — сказав Вітя, — що в озері є життя.

— А мене ось що цікавить: чому на кущах колючки? Від кого захист?

Вони говорили багато і заснули тільки удосвіта, так і не побачивши нічого незвичайного.

Вранці, поки Павло готував всюдихід, Вітя вирішив зробити зарядку. Він і в польоті прагнув підтримувати хорошу спортивну форму. Ґрунт був рівним і твердим, і він бігав уздовж берега, не дивлячись під ноги. За ніч листя на чагарнику підросло, потемніло. «Якщо так піде далі, — думав Вітя, — через день-два з-за чагарника вже не побачиш озера».

Раптом Вітя, підвернувши ногу, впав на пісок. Підвівшись, він здивовано подивився назад і відзначив ямку, в яку потрапила нога. Це було так незвичайно, що Вітя навіть помацав пісок, що обсипався під його каблуком. Досі на піску він бачив тільки свої сліди. То, можливо, і це його слід. Або ж Павла Костянтиновича? Але тут-таки помітив ще одну ямку, потім ще… Вони знаходилися одна від одної на однаковій відстані і вели від чагарника до озера.

— Павле Костянтиновичу! Павле Костянтиновичу!

Вітя кричав так дико, що Павло, кинувши все, побіг до нього.

Сумніву не було. Сліди, знайдені Вітею, залишила якась незнайома істота.

— Воно в озері, — висловив припущення Вітя.

— А може там? — Павло показав у протилежний бік, на піски.

— Зробіть зліпки і фотознімки слідів, — підказав Бурмаков, що слухав їх розмову.

Павло з Вітею визначили, що істота йшла до озера. Але звідки і навіщо?

— У озері, певно, знову не вдасться нічого виявити. Подамося краще в протилежному напрямку, по слідах, — вирішив Павло.

Через декілька хвилин всюдихід узяв курс на південний захід.

Місцевість незабаром стала змінюватися. З’явилися горби. Минули кілька поворотів між крутими височинами, і перед очима відкрилася рівнина. Вона здалася мандрівникам казковим куточком. Посеред рівнини поволі несла свої сріблясті хвилі широка спокійна річка, а по обох берегах її стояв ліс. У ньому росли, зовні схожі на земні сосни і ялиці, дерева. І навіть трава, зовсім як земний осот, вистилала суцільним килимом невеликі лужки і узлісся.

Зачаровані несподіваною картиною, люди довго не могли відвести від неї очей. Хай таких оазисів на бідній марсіанській землі мало. Але вони є. І хто зна, що за істоти знаходять тут притулок.

Всюдихід повз униз до лісу. На галявині мандрівники зупинилися. Дивними здавалися ці ліс і луг. Мікрофони не вловлювали ні співу птахів, ані сюрчання коників, в траві не видно було квітів. Тільки грізний шум чувся з гущавини.

Не випускаючи кіноапаратів, Павло і Вітя рушили до лісу. Трава-осот плуталася під ногами, заважала йти. Вона була висока і міцна, мов шпагат.

Серед дерев трави стало менше. Тут росла папороть. Наповнюючи сумку-гербарій, Павло незадоволено фиркнув. Йому не подобалася ця рослинність, характерна для стародавніх геологічних епох Землі.

— Яка різниця? — Вітя не розумів, чим незадоволений Павло.

— Різниця є, — відповів Павло. — Наука вважає, що Марс старший за нашу планету. Отже, він давно повинен був пройти цю фазу розвитку…

Люди довго бродили по марсіанському лісі, потім вийшли до річки, але так і не зустріли жодної живої істоти.

Берег і дно річки були такі ж тверді, як і озерні.

— Тут, певно, не обійшлося без каменярів, — сказав Вітя.

— Так. Мимоволі пригадаєш наші гіпотези про штучне походження марсіанських каналів, — погодився Павло. — Але ж іноді переконуєшся, що кращого майстра, аніж сама природа, не знайдеш. Хіба мало доказів цьому ми зустрічали на Землі?

— То — Земля. А тут все інше, — тепер уже і Вітя налаштувався на серйозний лад.

Павло розумів, що вони не зможуть пояснити всі ці явища. Зроблять це спеціальні експедиції, які проведуть фундаментальні дослідження. Він так і сказав Віті: