Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Нікуди. Їздив.

— Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі. — І так увесь місяць? Я навмисне помінялася змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом… Дивись, які гарні дні.

— Робота, Олю, — промимрив і торкнувся її оголеного ліктя.

— Робота, — зітхнула. — Батько замість тебе домовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Арсене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований…

— Продавець! — покликав хтось із покупців.

— Зараз, — невдоволено відгукнулась Оля. — Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила тебе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

— Олю!.. — наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

— Ах, Арсене, як я тебе люблю, — шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, сховалася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке забуття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признатися їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, боячись розхлюпати, розгубити почуття, якими сповнювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що дивилися на неї, перемовлялись, і в тому різноголоссірозрізняв її оксамитний голос, вбирав його і громадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і прошепотіла:

— Іди, Арсенчику, йди. О другій…

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я поніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кінотеатр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тонким шовком плаття, що майже не приховувало його знадливих опуклостей. Вона довірливо линула До мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу… Заради якихось даху і паркану, що нічого не важили в житті, моє щастя віддалилось. Навіщо я піддався на материне вмовляння? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедбаний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

— Здоров, Арсене! — Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску. — Ох і пече… А ти куди зранку?

— Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, мабуть, намагався оцінити мій стан.

Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулицями й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурюючись, його обличчя було сіре від пилу, а зморшки розбігалися від очей тоненькими світлими промінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного виклику, а попереду ще повний робочий день.

— Як справи, Арсене?

— Учора був у Вінниці, в Куртія.

— В якого Куртія?

— У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

— Як ти його розшукав? — жваво запитав Сергій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зиркнув на мене червоними від неспання очима.

— Мати сказала.

— Ну-ну і що? — не терпілося йому.

— Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

— Та-ак, — слідчий замислено покусував нижню губу. — Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді ходили?

— Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

— З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

— Авжеж, — стенув я плечима.

— Хм!.. — він якось мляво посміхнувся. — А чому не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

— Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — сказав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зосереджуючись.

— Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

— Нічого. Кедровський радить не братись, мовляв, дарма згаю час. І мати теж.

— Матір я розумію… Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить, — заспокоїв мене. — Справді, батько міг дістатися сюди поїздом або попутним транспортом.

— Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

— Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею. — Ех, впасти б зараз на ліжко…

Він мріяв про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.

Мати не поцікавилась, куди я зібрався. Лише коли виводив мотоцикл на вулицю, сумовито запитала:

— А якщо подзвонить Оля, що їй сказати?

Ах, Оля!.. Я згадав про домовленість. Зупинився у хвіртці, вагаючись. Знову дорікатиме, а мені доведеться кривити душею. Краще не чути її голосу. Потім якось спокутую свою провину.

— Поїхав у справах.

Оля ніколи не виявляла, як і мати, інтересу до моєї роботи, розуміла, що я не мав права про це розповідати. Хоча, признатись, кортіло, особливо попервах, поділитися з кимось своїми успіхами і прорахунками, знайти в когось підтримку та співчуття. І