Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керна водоносної породи. А відстань між свердловинами чотириста й більше кілометрів. Шляхи ж тільки в західній частині. Добиватися доводилося караванними стежками та ще по компасу… Ніколи не забуду каравану, який я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самісінькій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розчинився в сутінках і полишив у мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком невиразних образів з мого дитинства. І все ж, попри напади туги за домівкою, я полюбив пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли каміння й пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпікає легені.

Одного такого ранку ми повкидали в «тойоту» злиденні пожитки свердляра Омара й рушили на північний захід. Дружина Омара з дня на день мала ощасливити його чотирнадцятим нащадком, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двомісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту без Омара. На той час я жив у Маврітанії уже шостий рік. Арабську знав не гірше за бедуїнів, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав з французької мови на арабську посібник з гідрогеології, чим немало догодив простим свердлярам…

Ткач мацнув себе по кишенях, дістав цигарки й запальничку й, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать, і на його обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши цигарки й до половини, він затоптав її, знову випростався в траві й провадив далі:

— Отож ми з Омаром, помахавши на прощання товаришам і востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста звідти був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали намір, заночувати. До речі, щоразу, коли я покидав затишний вагончик бурильників і вирушав у коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Так воно й було насправді. Пустеля, дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобусик, на відміну від великої геологічної машини, яка кожного разу забирала чергову вахту, мав усі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску, був укомплектований всім необхідним: від аптечки до короткоствольного «шмайсера», не кажучи вже про діжку з водою та діжку з бензином. Та й маршрут мій пролягав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанськнх арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…

За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікові пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватися міцності шин мого автомобіля. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тієї наждачкою — і від них лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть раз по раз зупинявся й стривожено кидався до коліс. Але широчезні шини «тойоти» лишалися неушкодженими…

Їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася так, що всидіти в ній було вже неможливо. Тоді спинилися біля невисоких скель, напнули тент і заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій, рухи стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до високого горлача. До речі, кращої посудини на воду, ніж горлач — глиняний глек з тонкою шийкою, — в пустелі годі й придумати. Одначе вода не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто ж коли в ньому трохи відчувається запах полину. Саме запах, а не смак. Я навчився від бедуїнів домішувати в чай рослину, схожу на наш полин. Вона росте там по руслах висохлих річок.

— Мосьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку з чаєм, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!

— До нас, Омаре! Хай він буде милостивим до нас, — відказав я.

А сам подумав: «І милість його хай розповсюджується також на нашу «тойоту».

— Якщо чотирнадцяте, якого мені народить Фатіма, буде хлопчик, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?

— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!

Трохи помовчавши, я запитав його:

— Скажіть, Омаре, вам не важко прогодувати таку сім’ю?

— Спочатку було важко. А зараз четверо старших уже працюють… Що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.

До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді повкладалися на повстині, щоб подрімати поки спека. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. Його брунатне обличчя вкрилося рясним потом. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до лоба вогкого носовичка. Пекло немилосердно. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і скелі мені почали ввижатися руїнами загадкового чорного міста. У тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерцю. Тільки