Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

до будинку наближається автомобіль. Зарипіли гальма і навпроти воріт спинився «раф». З нього вийшов худорлявий чоловік у парусинових штанях і брунатній сорочці. Чоловік глянув на номер будинку, а тоді звернувся до Осихи:

— Це у вас тут собака сказився? Вчора ввечері дзвонили…

— Прямо блискавично, — мовила зло Осиха. — Лише вчора подзвонили, а сьогодні ви вже, як стій… Он, під стіною. — Вона пішла у двір.

Чоловік взяв у машині рушницю, переламав її і вклав в обидва дула по набою. Затим діловито попрямував у двір. Осиха в цей час піднялась на веранду — її кощавий профіль проглядався в жабуринні фіранок. Чоловік спинився в десяти кроках від Пальми і оцінююче окинув поглядом довгу глуху стіну з паленої цегли. Пес відчув небезпеку. Небезпека йшла від упевнених рухів прибулого, від парусинових, у рудих плямах, штанів, від брунатної сорочки. Від чоловіка тхнуло смертю. Пальма вишкірився й позадкував. З відчаєм глянув у темні сіни квартири, які були відчинені всю ніч і до яких усього метрів із двадцять. Але погляд молочно-білих очей гицеля прибив Пальму до цегельної мозаїки немов цвяхами. В собачій свідомості на мить майнуло море, сухі бурі водорості, що їх нанесло прибоєм на пісковий берег, тепле лігво і півдесятка рухливих клубочків у ньому. А потім над тими клубочками нависло щось велике й рідне, і вони — клубочки попідводили писочки, тягнучись до того, що дало їм життя. Пальма, навіть згадав запах материнського молока і прілих водоростей, почув лагідне шерхотіння хвиль об пісок, побачив малиновий світанок — перший світанок свого життя… Чоловік підніс приклад до свіжовиголеного, аж синього, підборіддя. Пес жалісно вискнув: в жовтих очах — благання. Якби людині було дано заглянути в собачу свідомість, то вона побачила б там вихрясте синьооке хлоп'я, дівчинку в зелених гольфах і білій сукенці, схожу на кульбабу, вона побачила б там чоловіка із шрамом на доброму обличчі… На мить гицель завагався: від собаки линув потік страху і майже людського відчаю. Та водночас він побачив і піну на пащі… З дула вилетів жмут іскор, гримнуло, і Пальма відчув, як його щось штовхнуло і вдарило об стіну. Постріл був влучний. Псові розчерепило голову. Гицель підійшов до мертвого собаки, і, схопивши його за хвіст, поволік з подвір'я. Пальмова голова билась об землю, лишаючи кривавий слід.

Коли нажахані пострілом мешканці повискакували у двір, «раф» уже встиг розвернутись і котив у бік Центральної.

ПОВІСТІ
Хамсин

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. Ящики з керном лежали просто неба, поряд із дощатим будиночком бурильників.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт[2] з домішком органіки. Глибина… — Він перевів погляд на стратиграфічну колонку: — Глибина тисяча вісімсот метрів.

Спека його, здавалося, не доймала — на лобі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо до лісосмуги, охолонемо.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки через поле стиглого вівса. Йшли мовчки. А коли нарешті дісталися затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Сказати точніше — пекло.

Ткач ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по хвилі. — Піднесеності й суму. Та спочатку охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі й стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникають твої тривоги. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла й простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчинишся в пекучому безгомінні, настає раптом дивовижне відчуття, ніби в тобі виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах зацікавленість, він заклав руки за голову й провадив далі: — От зараз я лежу під оцим деревом, ви сидите, прихилившись спиною до нього ж, навколо висока трава. Так от, цю картину я вже бачив, там, у пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я її не розгледів як слід. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ні відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того, що я зазнав тоді, мені весь час здається, ніби я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося тоді в пустелі, відбулось якесь зрушення в психіці й у вас з’явився дивний комплекс, начебто все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка й мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я, мабуть, тим здогадом і вдовольнився б. Бо й справді, хіба мало закомплексованих на світі… Але ж та обставина… — Цього разу він глянув на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачити…

Якийсь час він лежав мовчки. Його міцно стулені губи й вигорілі на сонці брови на засмаглому обличчі здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розімкнулися й він мовив:

— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керна водоносного горизонту, до якого добувалися свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Щоправда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…

— Я десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море