Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

відійшов від бар'єру; тоді вона повеселіла, ніби їй спав камінь із серця. І тут мені сяйнула думка. У своїй промові я звинуватив сина, хворобливого підлітка; він ревнував матір до батька, якого вона надто палко кохала. Я вразив усіх неспростовною логікою і палким красномовством. Моя імпровізована промова славетна й досі, бо професор Ф., за власним його визнанням, знайшов у ній основу для своєї наукової системи: завдяки їй він став краще розуміти психологію підлітків і знайшов новий спосіб лікувати їхні неврози.

Якщо я воскрешаю зараз ці спогади, люба Ізо, то зовсім не тому, що маю надію збудити в тебе — з запізненням на сорок років — захват моїм талантом, якого ти не відчула і в дні мого тріумфу, коли газети майже всього світу давали мій портрет. Річ тут в іншому. Цілковита твоя байдужість до цієї врочистої для мене години мого життя сповна показала мені, який я чужий тобі і який самотній. І це тоді як протягом кількох тижнів я мав перед очима приклад жіночої самовідданої любові,— в тюремній камері я бачив жінку, яка пожертвувала собою, щоб урятувати свою дитину, бачивши в ній не стільки свого улюбленого сина, скільки дитину свого коханого чоловіка, спадкоємця його імені. Бо ж чоловік, жертва, благав її: «Візьми вину на себе…» І з кохання до нього дружина наважилася запевнити світ — цілий світ! — у тому, що вона злочинниця, що вона хотіла вбити чоловіка, найдорожчого їй з усіх людей. Штовхнула її на цю жертву подружня, а не материнська любов… (Далі все це підтвердилося: вона розлучилася з сином і завжди жила на відстані від нього). Але ж і я міг бути таким коханим чоловіком, як той Вільнав. Під час процесу мені доводилося часто з ним зустрічатися. Чим він був кращий за мене? Щоправда, із себе він досить гарний, у ньому відчувалася порода, але, мабуть, він був не дуже розумний — про це свідчить його вороже ставлення до мене після суду. А я ж іще й талановитий! Якби я на ту пору мав біля себе кохану жінку, чого б тільки не досягнув! Але ж самотня людина не завжди має сили вірити в себе. Нам треба, щоб ми мали свідка нашої сили: того, хто підраховує завдані удари, відмічає успіхи, невдачі і вінчає нас лаврами в день перемоги, — як ото колись у школі, в день видачі нагород, діставши книжки з написами, я шукав очима маму в юрбі батьків, і під музику військового оркестру вона подумки накладала на мою голову, підстрижену з цієї нагоди, золотий лавровий вінок.

У час, що збігся з процесом Вільнавів, мати дуже підупала здоров'ям. Я зразу помітив це: першою ознакою занепаду була її несподівана прихильність до чорного песика, що люто гавкав, тільки-но я наближався. Коли я навідувався до мами, в неї тільки й розмов було, що про цього песика.

А втім, мамина ніжність не замінила б мені тієї любові, яка могла б мене врятувати на вирішальному повороті життя. За мамою був один грішок: вона надто любила гроші, і цей грішок я перебрав од неї; грошолюбство — це в мене родиме. Мама, звичайно, умовляла мене не кидати адвокатури, що дає мені «добрячий заробіток». А я ж міг стати письменником, мене дуже запрошували до співробітництва і газети, і всі грубі журнали: на виборах ліві партії пропонували мені виставити свою кандидатуру в парламент від округи Ла-Бастід (той, кого взяли замість мене, пройшов дуже легко), але я поборов честолюбство, бо хотів «добряче заробляти».

Та й тобі цього хотілося, бо ти дала мені зрозуміти, що ніколи не розлучишся з провінцією. А от жінка, яка кохала б мене, дорожила б моєю славою. Вона переконала б мене: мистецтво жити полягає в тому, щоб жертвувати ницими прагненнями в ім'я високої пристрасті. Немудрі газетярі зчиняють галас і вдавано обурюються, коли той чи інший адвокат, зробившись депутатом або міністром, здобуває якісь дрібні переваги. А краще б ці скоробрехи захоплювалися твердістю видатних людей, які зуміли запровадити розумну ієрархію у світі своїх пристрастей і ставлять славу політичного діяча вище за найприбутковіші судові процеси. Якби ти кохала мене, ти зцілила б мене від жадібності, що над усе ставить відвертий зиск, змушує кидатися за мізерною здобиччю, за гонорарами і нехтує тінь могутності. Але ж не буває тіні без реальності, тінь — це частка реальності. Та де там! Я маю єдину втіху — «добряче заробляти», мов якийсь крамар.

Оце і все, що мені залишилося: гроші, нажиті за довгі моторошні роки. Вам страх як хочеться видурити їх у мене. А мені нестерпна думка, що ви їх привласните, хоча б по моїй смерті. Я ж казав на початку мого листа, що хотів зробити так, щоб вам нічого не дісталося. І тут-таки я дав тобі зрозуміти, що зрікаюся своєї помсти… Але казав я так, не знаючи, що в моєму серці ненависть — як те море: вона має свої припливи й відпливи. Відлине ненависть — я лагіднію. Потім знову приплив — і каламутна хвиля захлюпує мене.

Від сьогодні, від великодня, коли ви спробували обібрати мене задля Філі і коли я побачив, як уся сімейка зібралася біля дверей кружкa і стежить за мною, мене переслідує видовище майбутньої дільби моєї спадщини: ось зараз зчиниться бійка, ви, як собаки, почнете гризтися за мої землі, за мої папери. Землі ви дістанете, а ось цінних паперів уже немає. Еге ж, папери, що про них я згадував на першій сторінці цього листа, я продав на тому тижні. І добре, що встиг продати: вони що не день падають у ціні. Всі кораблі рано чи пізно йдуть на дно, тільки я встигаю утекти з них, я ніколи не помиляюся. Тепер у мене мільйони, мільйони готівкою. Ви й їх дістанете… Дістанете, якщо захочете. Але бувають дні, коли я кажу: не дістанеться вам ані сантима!..

Чую, як ви цілою зграєю лізете по сходах, перешіптуєтеся, зупиняєтеся, розмовляєте, не боячись збудити мене (ви певні, що я вже оглух); крізь щілину під дверима я бачу світло свічок. Упізнаю фальцет вашого Філі (у нього ніби й досі ламається голос), і раптом лунає приглушений жіночий сміх, пирхання, кудкудакання. Ти