В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

на факт вчинення злочинного діяння. У кримінології для визначення зазначеного напряму використовують й інші терміни, наприклад, «попередження», «профілактика» тощо.

Результатом фахової «домовленості» щодо застосування термінів на визначення цього напряму протидії злочинності можна вважати застосування терміна «запобігання» в назві та тексті новітнього вітчизняного законодавства у сфері протидії корупції, а також легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом. Термін «запобігання» – означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Запобігання злочинам є видовим, об’єднавчим для понять «профілактика», «попередження» і «припинення злочинів», але входить як складова до більш широкого поняття «протидія злочинності».

Перший засіб запобігання злочинам – профілактика. Це нейтралізація криміногенних передумов можливого злочину, тобто діяльність з усунення та нейтралізації причин вчинення злочинного діяння, а також умов, що сприяють цьому. Існує загальносоціальна профілактика та спеціально-кримінологічна. Перша, як зазначав відомий український кримінолог А.Ф. Зелінський, переважно стосується злочинності в широкому сенсі слова як соціального явища; друга – конкретних злочинних проявів, хоча на практичному рівні вони тісно взаємопов’язані між собою.

Коли профілактика недостатньо ефективна, виникає потреба в застосуванні другого засобу запобігання – попередження (за іншою термінологією – відвернення) злочину. Попередження злочинів – це сукупність заходів, спрямованих на окремі групи або конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину; усунення криміногенних факторів, що обумовлюють формування злочинного мотиву до початку виконання злочину.

На рівні індивідуального запобігання злочинам попередження проявляється як інформування потенційного злочинця про нераціональність спланованого ним злочину. Головною ознакою цієї форми запобігання є те, що її утворюють дії, що застосовуються до конкретних осіб, які вже мають намір вчинити злочин. З позиції кримінального права це означає, що попередженням злочину є діяльність суб’єктів запобігання на стадії виявлення умислу на його вчинення.

Якщо й це не зупиняє суб’єкта потенційного злочину і він розпочинає підготовку до вчинення суспільно небезпечного діяння, застосовується третій, останній засіб спеціально-кримінологічного запобігання – припинення розпочатого злочину на стадії готування до його вчинення. Припинення лишається у сфері запобіжної діяльності за умови, що вчинене в процесі готування діяння не є кримінально караним. Якщо за готування до злочину передбачено кримінальну відповідальність, припинення такого готування слід розцінювати не як засіб запобігання злочину, а як правове реагування на його вчинення. Правовим реагуванням, а не запобіганням слід вважати припинення злочину і на стадії замаху на його вчинення, адже замах визнається кримінально караним діянням.

Під час провадження у справі органи кримінальної юстиції запобігають не лише рецидиву злочинної поведінки особи, яку притягують до кримінальної відповідальності, а й первинним злочинам невизначеного кола інших осіб. На нашу думку, запобігання первинним злочинам, здійснюване органами кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі за фактом вчинення іншого злочину, слід вважати спеціально-кримінологічним, а не загально-соціальним, оскільки воно здійснюється органами кримінальної юстиції в межах процесуальної форми, хоча ця межа між ними умовна.

Отже, поняттям «запобігання злочинам» охоплюються їх профілактика, попередження та припинення розпочатих злочинів на стадії готування. Органи системи кримінальної юстиції під час процесуальної діяльності реалізують зазначені форми спеціально-кримінологічного запобігання злочинам у межах своєї компетенції, визначених законом.

Запобігання вчиненню злочинам у викладеному вище розумінні не завжди досягає мети, тому реєструють значну кількість нових злочинних проявів. Зазначене вимагає використання спочатку першого комплексу засобів протидії злочинності – правового реагування на її прояви, а саме: кримінальної відповідальності. Під час її застосування в межах провадження у кримінальній справі відбувається спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам у наведеному вище значенні цього явища, і такий процес триває нескінченно. Двокомпонентний комплекс зусиль зі спеціальної протидії злочинності – це своєрідне постійно діюче знаряддя в розпорядженні органів кримінальної юстиції, яке потрібно професійно застосовувати та постійно вдосконалювати.

Отже, спеціальну протидію злочинності та механізм її реалізації утворюють два відносно самостійні комплекси правових та кримінологічних засобів – правове реагування на вчинення злочину і спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам, що здійснює система кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі з додержанням визначеної законом процесуальної форми.

Цей спецкурс присвячено головному засобу першого напряму спеціальної протидії злочинності (кримінально-правове реагування), а саме: кримінальній відповідальності.

Запобігання вчиненню нових злочинів, яке здійснюється в процесі провадження в конкретній кримінальній справі в межах цього спецкурсу, характеризується лише загальними ознаками. Більш детально він розглядається в спецкурсі «Проблеми протидії злочинності».

1.3.2. Кримінальна відповідальність – головний засіб спеціальної протидії злочинності

Правове реагування на факт вчинення злочинного діяння спрямовується на суб’єкта його вчинення передусім у виді кримінальної відповідальності. Деякі інші засоби, такі як: примусові засоби медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності тощо застосовуються у виняткових випадках, тому відіграють поки що другорядну роль у процесі реагування на вчинення злочинних діянь. Це дає підстави вважати нині кримінальну відповідальність головним засобом реагування на вчинення злочину, а оскільки реагування є переважаючим напрямом спеціальної протидії злочинності – кримінальну відповідальність можна назвати головним засобом спеціальної протидії злочинності.

При цьому потрібно зауважити, що останнім часом поширюється так зване відновне правосуддя, основою якого є примирення учасників кримінально-правового конфлікту, що може зумовити в окремих випадках відмову від застосування кримінальної відповідальності. У людській свідомості вчинення злочину традиційно асоціюється з покаранням злочинця. В юриспруденції це втілилося в принципі невідворотності покарання. Але поряд з покаранням людська спільнота завжди вдавалася й до іншої реакції на вчинений злочин – примирення злочинця з потерпілим. Відповідно в суспільстві завжди існували два типи правосуддя: каральне (репресивне) та відновне (примирне).

Співвідношення зазначених типів правосуддя в практиці того чи іншого суспільно-державного устрою залежить від низки обставин, у тому числі від визначення сутності самого злочину. Якщо до злочину ставляться як до суспільно-небезпечного діяння, застосовують каральне правосуддя. У разі коли злочин розглядається переважно як конфлікт між злочинцем та потерпілим, цей конфлікт намагаються розв’язати шляхом примирення його учасників.

Поступово людство усвідомлює неефективність карального правосуддя, і дедалі частіше постає питання про розширення сфери відновного правосуддя. В другій половині ХХ століття поширюється його запровадження в Австралії