Пол Стюарт - Вокс

Він присів і, понишпоривши в кишенях — лівій і правій, — добув із кожної по маленькому шорсткому камінчику. Відтак поклав їх на долоню один біля одного — і всю клітку враз осяяло тепле жовте світло. Гільда ахнула.

— Лелечки-леле! — вигукнула вона. — Чарівні камені!

Рук усміхнувся.

— Небесні кристали, — пояснив він. — Мені їх подарував сам Професор Світлознавства у Великій бібліотеці.

— То ви бібліотекар? — запитала Гільда, і голосок її побожно затремтів.

Рук зиркнув на її допитливе личко, на широко розплющені, здивовані очі. Тьмяне світло небесних кристалів освітило її кінчасті вушка, грубезну фарбовану косу, широкий ніс…

— Ага, так ти дрібногобліниха, — сказав він.

— Так, щонайщиріша, — підтвердила Гільда. — Бідна дрібногобліниха зі Східного кварталу. Я йшла з дорученням від моєї бабусі, еге ж, саме так, пане, коли ті гобліни натюкали на мене своїх вовків, знічев’я, пане, задля розваги… Всього-но задля розваги… — Маленька дрібногобліниха схопила голову в руки і заридала.

Рук поклав долоню їй на плече і легенько його стис.

Гільда підвела личко, воно було мокре від сліз.

— Моя бабця, пане, — вбога швачка, як мовиться, швачка з пуп’янку. А тепер має клопіт із здоров’ям, втрачає зір. Бабуся в усьому покладається на мене, он воно як… О, не гнівіться на мене, пане, що я нічим не змогла віддячити вам за воду…

— Не журіться, Гільдо, все буде добре, — запевнив Рук. Тільцем дрібногоблінихи знову струснули важкі ридання, вона міцно вхопилася за хлопцеву руку.

— О, пане, оті вовчиська!.. — тіпалася в риданнях Гільда. — Як вони виють, пускають слину і гарчать… Добродію, вони бігли за мною слідом. А я… я подумала, що перехитрую їх, і сховалась у люк водозбігу… — Бранка тяжко зітхнула. — І ось що з того вийшло! — заголосила вона, і сльози знову ринули їй по щоках.

— Буде, буде, — втішав її Рук. — Повір, я розумію, що діється у твоїй душі.

— О, пане! — Бідолашка, ридаючи, кинулася до Рука і обвила його шию худенькими ручками. Кошик захилитався, з далеких закутків тунельного лабіринту до Рука долетів писк щуроптахів. — Але тепер усе буде гаразд, правда, пане? — запитала вона. — Ви ж бо не привид — ви справді живете й дихаєте, справді Бібліотекарський Лицар із чарівними камінчиками і всім таким. — Гільда дедалі міцніше стискала Рукову шию.

— Атож, так воно й буде, — трохи розгублено відказав Рук і незграбно погладив її по спині.

Погляд його зупинився на клітковому отворі, на його загнутих досередини гостряках у себе над головою. Упасти сюди — не штука, а вибратися зась! Ця ловецька яма — ідеальна пастка.

Ридання Гільдині поволі вщухли, її обійми вже не душили Рука. Затиллям долоні вона втерла очі й знову сіла, де сиділа.

— А як воно там? — пропищала вона.

— Де — там? — не зрозумів Рук.

— На Вільних галявинах, — пояснила Гільда. — Ви ж Бібліотекарський Лицар, то, напевне, там бували. Як там живеться? Невже так чудово, як розповідають? Бабця каже, що всяк там дихає повітрям волі й почувається в безпеці. Усі завжди ситі, ніхто зроду не буває битий — мовляв, найщасливіше місце у Світокраї!

— Щира правда, — замріяно промовив Рук. — Ця місцина, мов той маяк променіє світлом у самісінькому серці похмурого Темнолісу. У всьому Світокраї немає сторони над Вільні галявини. Там ростуть предковічні сосни і яскріють кришталево прозорі озера, а небо ночами міниться міріадами ясних зірок.

Гільда боязко глипнула на Рука.

— Як ви гадаєте, побачу я її колись на власні очі? — запитала вона.

Рук нахилився до полонянки, взяв її руки у свої і легенько стис.

— Я цього певен, — відказав він.

Гільда щасливо всміхнулася і кивнула головою.

— Я теж, — сказала вона палко. — Ви тут біля мене, тож усе буде гаразд.

І тут угорі, над їхніми головами, голосно загриміло. Почувся скрегіт заліза об камінь. Гільда зойкнула.

— Вони, — прошепотіла маленька дрібногобліниха.

Рук кивнув головою. Він підвівся, швиденько порозтицював небесні кристали на свої місця в кишенях і скинув очима вгору. Там саме хтось відсовував ляду, від чого світляний промінчик розростався на очах, мов місяць, що за лічені секунди проходить усі свої фази. Від цього скреготу Рукові забігали по тілу мурашки. Ще мить — і в отворі люку показалася чиясь дебеленна голова.

— Ну, що ми тутечки маємо? — хрипко пробубонів чийсь голос. Світло ринуло із-за його плечей і відбилося в очах в’язнів підземелля. — Якщо не брешуть мої очі, дві душі. — Він плеснув у долоні. — Гарненький вилов!

— Що ж, бери їх, підтягуй, — владно гарикнув другий голос, — погляньмо на них зблизька!

Рук обернувся до Гільди.

— Тобі нічого не буде, — запевнив хлопець. — Я обіцяю. Дрібногобліниха кивнула головою, не зводячи з нього довірливих, широко розплющених очей.

— Дякую вам, пане, — прошепотіла вона.

Клітка різко сіпнулася і шугнула вниз. Гільда заячала, Рук однією рукою спіймав її за плече, а другою вхопився за пруття. Знадвору хтось вибухнув брутальною лайкою, ляснув гарапник. Спустившись на кілька ступнів, клітка спинилась.

— Її треба тягти, Кроте, бовдурисько ти безмозкий, несамовиті заволав гарикало. — Присягаю Небом, я зварю тебе на клей! ТЯГНИ!

Голос сердитою луною прокотився по підземеллю, йому відповіли стривожений щебет і попискування цілого хору пуроптахів та рябощурів. Клітка шарпнулася і повільно пішла вгору. Гільда запхинькала, її пальці вп’явшись у пруття, немов прикипіли до нього. Рук дивився у шпари між лозинами — і бачив поточеного іржею риштака, а трохи вище — драбину, що вела тепер у пастку. Нарешті клітка глухо гупнула і зупинилася просто під люковим отвором.

З отвору коша, оперезаного повернутими досередини шпичаками, спустилася обіпнута шкірою жердина і спинилася за кілька вершечків від Рукової маківки. Почулося клацання, і жердина розпустилася, перетворившись на важкий велетенський парасоль. Угорі почулося бубоніння, парасоль різко смикнувся і