Іван Філіпович Ющук - Троє на Місяці

— То що? Вертатися на корабель і чекати? — порушив мовчанку Граматик.

— Ні, звичайно, ні, — заперечив Капітан. — Бо що це дасть? У нас же запасів — од сили на днів п’ять вистачить… Чекати нема чого. Навпаки, я вважаю, нам пощастило, що ми відразу наткнулися на ці сліди — це перший наш успіх. Тепер потрібно вистежити й дізнатися, хто тут і що робить…

— Правильно. Ходімо, — рішуче підтримав його Граматик.

— Але нам треба бути дуже обережними. Тримаймося ближче до скель. Коли якась небезпека — відразу в тінь. Основне заразне виказати себе. Через те й Другові та Незнайкові поки що нічого не будемо повідомляти. Та й чим вони можуть зарадити нам?

Обидва, пильно роззираючись довкола, звернули трохи ліворуч, у напрямку до Білої гори, звідки тягнувся слід невідомої істоти. Попереду й по боках привидами здіймалися камінні брили, проваллями чорніли тіні коло брил.

“Місячний пил наче сніг навпаки”, — подумав Граматик. І йому пригадалося, як уже колись вони отак удвох із Капітаном брели по снігу Незнайковими слідами.

Була середина січня. Щойно після коротких зимових канікул почалося навчання. Перед тим два дні підряд сипав рівний лапатий сніг, усю землю вкрив пухкою білою ковдрою. Перший справжній сніг цієї зими, чистий, незайманий. І вдарив тріскучий мороз. Якби ще трохи сильніший, то й до школи не треба було б іти. Але він, на жаль, не дотяг до тої заповітної поділки, коли ти з чистим сумлінням можеш серед будня, не в канікули, сидіти в хаті біля грубки й читати не дочитану вчора ввечері книжку. Не дочитану, бо мама десь о першій годині ночі помітила, що в тебе в кімнатці горить світло…

Незнайко того дня не прийшов до школи. “Він хворий”, — заявив класному керівникові його сусід Федько. “Що з ним? Ти був у нього?” — запитала стурбовано класний керівник Лариса Іванівна. “Я не був у нього. Не знаю, що з ним”. Одне слово, Лариса Іванівна доручила Граматикові й Капітанові провідати Незнайка.

Зайшли вони до Незнайка додому. “О, — сплеснула руками його мама, — а я думала, що це мій повертається зі школи. А де ж він? Мабуть, знову після уроків сидить? Я ж то думаю: кладу йому обід у торбу, а він і не відмагається, бере. Знав уже, що залишать… Ой, нема кому добре взятися за нього”. Граматик уже розкрив був рота, щоб розповісти про все, але Капітан штовхнув його під бік і каже: “Ми прийшли вам сказати, тітко, щоб ви не турбувалися: він скоро буде”. — “Дякую вам, хлопці”.

Вийшли надвір. “Та він, — каже Капітан, — на лід потяг. От побачиш…” Зайшли за хлів, дивляться: справді, ланцюжок слідів так і прослався простісінько на верболози до Дніпра. Подалися вслід. Сніг був білий-білий, аж очі сліпив… І зараз очам боляче… Як рівно біжать ці сліди, ніби під шнурок проведепі!.. Тоді сніг так приємно рипів під ногами…

— Цікаво, чи цей пил рипить у нас під ногами? — порушив мовчанку Граматик.

— А хіба тут почуєш якийсь звук? — відповів Капітан. — З гармати вистріль — тільки дим побачиш. Як би сказав Друг, звук — це коливання повітря…

Тоді вони зпайшли Незнайка на дніпровській затоці. Лід був прозорий і рівний, як скло. Розженешся і мчиш — стриматися не можна. Тільки пильнуй, щоб не впасти… Повалили вони Незнайка на лід. “Так ти, — каже Капітан, — маму свою обманюєш. їй кажеш, що до школи йдеш, а сам…”

Раптом лід під ногами гойднувся… Ні, то не лід, то місячний грунт. Граматик мимоволі розкинув руки, щоб не впасти. Глянув на Капітана: той теж хапався руками за порожнечу. У ногах задудоніло — може, це такий місячний звук? Хлопцями сильно хитнуло кілька разів, потім слабше, і Місяць поволі заспокоївся.

— Що це? Землетрус, тобто струс Місяця? — запитав Граматик, розгублено дивлячись на свого товариша.

— Мабуть, — невпевнено відповів Капітан і нараз ткнув рукою поперед себе праворуч: — Диви, диви…

Із-за гори, що була найближче до земного диска, підіймався здоровенний терновий кущ, обсипаний яскраво-білим цвітом. Він тягнувся вгору, розростався вшир, його чорні колючки досягли до Землі, встромилися в неї.

— Виверження вулкана, — промовив Капітан, не зводячи очей з цього каскаду місячного каміння й пилу, осяяного сонцем. — А може…

— Може, метеорит упав? — запитав Граматик, бачачи, що товариш не докінчує початої думки.

— Ні, це не метеорит. Коли б метеорит, то місячний грунт розбризкався б у боки. Частина каміння, можливо, і до нас долетіла б, якщо це сталося не дуже далеко. Тільки це не метеорит, не та траєкторія польоту уламків.

— А що ти хотів сказати своїм “а може”?

— Нічого такого, — вдавано байдужим голосом відповів Капітан. — То що робимо? Я гадаю, нам треба йти цими слідами, дізнатися, куди вони ведуть, хто їх залишив. Тільки ще пильніше придивляймося… А ти як думаєш?

— Я такої самої думки. Місце виверження оглянемо наступного разу.

Терновий кущ тим часом ніби застиг нерухомо, а далі почав поволі осідати.

— Може, повідомити Друга й Незнайка, щоб вони не турбувалися про нас? — обізвався по хвилині Граматик. — Адже їх там теж добре хитнуло.

— Поки що цього робити не варто. Зарання виказувати себе не слід.

Чим ближче хлопці підходили до гори, тим глибше гру зли їхні ноги в місячний грунт. Очевидно, пил у цьому місці випав недавно і ще не встиг ущільнитися.

— Стривай! — Граматик рвучко перегородив рукою дорогу Капітанові. — Онде напроти Білої гори з-за скелі…

З-за скелі саме з’явилася постать. У скафандрі й циліндричному шоломі. На якусь мить хлопці, мов заворожені, прикипіли очима до цієї постаті. Скафандр: шарніри, кріплення, ранець живлення… Тільки той циліндричний шолом… такого в земних космонавтів ніколи не бувало…

— Швидше у тінь! — скомандував Капітан.

Здається, незнайома істота ще не помітила їх. Вона йшла просто на сонце.

“Треба повідомити Друга, Незнайка