Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Було сказано, що нам дається останній шанс. Бодай обміркуймо пропозицію.

— Ага, — погодився хтось. — Може, варто повернутися? Томас, хоч його й не бачив ніхто, похитав головою.

— Нізащо. Забули, що сказав отой чоловік за столом? Якщо повернемося, то помремо страшною смертю.

Казан не здавався.

— А з чого ти взяв, що він головніший за цього шептуна? Звідки ми знаємо, кого слухати, а кого ігнорувати?

Правильне питання, подумав Томас, однак він відчував: назад не можна.

— Голос — це тест, точно кажу. Треба йти далі.

— Він правду каже, — мовив нарешті Мінхо. — Ходімо далі.

Ледве він договорив, як у повітрі пролетів шепіт, сповнений якоїсь дитячої ненависті:

— Ви небіжчики. Вас поріжуть. Вб’ють і поріжуть.

У Томаса на загривку волосся стало сторчма, і по спині побігли сироти. Хлопець боявся нових закликів повернутися, проте глейдери знову здивували його. Ніхто й слова не промовив; хлопці рушили вперед. Мінхо правду казав: усі боягузи давно відсіялися.

Хлопці й далі заглиблювалися в темряву. Повітря потроху теплішало і немов згущувалося від пилу. Томас кілька разів закашлявся. Страшенно хотілося пити, але він не хотів ризикувати і розв’язувати імпровізований бурдюк наосліп. Не помітиш, як проллєш воду на підлогу.

Вперед.

Дедалі тепліше.

Хочеться пити.

Довкола пітьма.

А ти ідеш. Ніколи ще так не тягнувся час.

Тунель здавався якимсь нереальним. Відтоді як голос у темряві прошепотів останні погрози, глейдери пройшли щонайменше кілька миль. Де вони тепер? Під землею? Всередині якоїсь велетенської будівлі? Щур казав, що треба шукати вихід на відкрите повітря. Як…

Десь попереду, за кількадесят кроків, зойкнув хлопчина.

Здивований скрик перейшов у вереск, сповнений жаху. Бідолаха волав, зриваючи горло, пищав і вищав, наче порося на Різниці у Глейді. Було чутно, як він борсається на підлозі.

Томас інстинктивно рвонувся на моторошні, нелюдські крики повз кількох глейдерів, які закам’яніли від жаху. Він сам не знав, чим зможе допомогти, проте летів уперед, не переймаючись тим, куди в темряві ставити ногу. Після тривалого пішого переходу, який доводив до божевілля, тіло вимагало дії.

Нарешті Томас добіг, хлопець лежав зовсім поруч, і чути було, як він борсається на бетонній долівці, буцаючи ногами й руками — борючись із кимсь невидимим.

Томас опустився навколішки, обережно відставив пакет з водою і мішок з припасами та боязко потягнувся вперед, щоб узяти бідолаху за руку або за ногу. За спиною в Томаса стовпилися й усі глейдери, вони кричали й сипали питаннями. Але він постарався відгородитися від галасу.

— Гей! — крикнув Томас до хлопчини, який верещав на підлозі.— Що з тобою?

Він намацав джинси, сорочку. Їхній власник несамовито звивався, тож неможливо було втримати його на місці, а крики й далі розтинали пітьму.

Нарешті Томасу набридло чекати. Він кинувся на бідолаху, приземлившись просто на тіло, яке борсалося на долівці. Від удару з нього мало не вибило дух; в ребра врізався лікоть, по обличчю вдарила рука. В пах мало не заїхало коліно.

— Припини! — вигукнув Томас. — В чому справа?

Крики перейшли в булькання, наче хлопця занурили у воду.

Але корчі зовсім не ослабли.

Впершись ліктем і передрам’ям глейдерові у груди, Томас потягнувся до його голови. Але, торкнувшись того місця, Томас здивувався.

Голови не було. Ні волосся, ні обличчя. Ні навіть шиї. Не було нічого з того, що там мало бути.

Замість черепа Томас намацав велику, ідеально гладеньку, холодну металеву кулю.

Розділ 15

Наступні секунди були дуже дивні. Ледве Томас торкнувся чудернацької металевої кулі, як хлопець припинив ворушитися. Руки й ноги безсило впали на підлогу, скорчене тіло розслабилося. У тому місці, де мала бути шия, куля покрилася густою липкою рідиною. Це була кров, Томас занюхав її мідний запах.

Куля вислизнув з-під Томасових пальців і з глухим шкряботливим звуком відкотилася до стіни. Хлопець під Томасом лежав нерухомо й тихо. Інші глейдери в темряві й далі викрикували питання, але Томас їх не слухав.

Варто було уявити, що сталося, як у грудях піднялася хвиля страху. Безглуздя якесь, хоча хлопець стовідсотково мертвий. Йому якимсь чином відрізало голову. Або… перетворило на металеву кулю? Та що в біса сталося? В голові запаморочилося, й Томас не відразу зрозумів, що йому на руку, якою він сперся на підлогу, коли куля відкотилася, цебенить кров. Його тіпнуло.

Різко відсахнувшись і витираючи руку об штани, він щось крикнув, але вийшло це геть нерозбірливо. Кілька глейдерів потягнулося до нього, щоб допомогти звестися на ноги, але він відштовхнув їхні руки і притулився до стіни. Хтось схопив його за рукав сорочки і потягнув до себе.

— Томасе! — почувся голос Мінхо. — Томасе, що сталося?

Томас спробував заспокоїтися і мислити тверезо. У грудях тиснуло, підступила нудота.

— Я… я не знаю. Хто це був? Хто оце щойно кричав?

— Френкі,— тремтячим голосом відповів Казан. — Здається. Він ішов неподалік од мене.