Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Ображений Арис ступив у сіру імлу. За ним — Ньют, і вже Томас залишився сам у великій їдальні.

Наостанок він роззирнувся, згадав набряклих повішеників, Лабіринт і весь той дрист, через який пройшли глейдери. Зітхнувши якомога гучніше у сподіванні, що хтось десь його почує, Томас підхопив мішок з припасами й увійшов до прямтрансу.

Шкірою відчув різкий холод, який поступово зміщався назад, так наче сіра стіна насправді була крижаною водоймою. В останню мить Томас заплющив очі, а розліпивши повіки, побачив лише непроглядну пітьму. Пролунали голоси.

— Агов! — покликав Томас, навіть не намагаючись придушити паніку. — Хлопці!..

Не встиг він і гукнути, як перечепився і впав. Просто на когось.

— Ай! — скрикнув хтось у темряві й відіпхнув Томаса.

— Тихо і не рипайтеся! — гаркнув Мінхо. Почувши його голос, Томас від полегшення мало не зойкнув. — Це ти, Томасе? З прибуттям!

— Ура! — Томас помацав у темряві рукою, щоб ні в кого не врізатися. Він всюди натикався на порожнечу. — Я пройшов останнім. Усі вже тут?

— Ми вишикувалися і почали перекличку, коли ти ввалився сюди, як обкурений, — озвався Мінхо. — Давайте-но знову! Перший!

Ніхто не відповів, і Томас крикнув:

— Другий!

За ним уже почали розраховуватися й інші, поки Арис не назвав свій номер:

— Двадцятий!

— Лацно, — підсумував Мінхо. — Ми всі тут, не знаємо, правда, де. От гниляк — нічого не видно.

Томас стояв завмерши, дослухаючись до дихання хлопців і боячись ступити крок убік.

— Шкода, немає ліхтарика.

— Дякую, що нагадали нам очевидні речі, містере Томасе, — відповів Мінхо. — Гаразд, слухайте сюди. Ми в якомусь коридорі, я з обох боків намацав стіни. Ви майже всі праворуч від мене. Там, де Томас, отой прохід. Постарайтеся не вивалитися назад. Вихід один: йдіть на мій голос. Рухатимемося, поки бодай щось не знайдемо.

Договоривши, Мінхо повів колону вперед: човгали підошви, шелестіли мішки з одягом. Коли останній глейдер віддалився на безпечну відстань, Томас ступив ліворуч. Рука вперлася в холодну стіну, і він пішов слідом за товаришами.

Ніхто не розмовляв, а Томас дратувався, що очі ніяк не звикнуть до пітьми — в загадковому коридорі було темно, хоч в око стрель. Пахло старою шкірою і пилом. Раз чи двічі Томас наштовхувався на товариша попереду — на кого саме, він так і не довідався, бо хлопчина навіть не почав нарікати.

Хлопці йшли і йшли. Тунель тягнувся, й разу не звернувши ні праворуч, ні ліворуч. Тільки відчуваючи камінь під пальцями і долівку під ногами, Томас не втратив відчуття реальності й руху. В іншому разі здавалося б, що він пливе в темряві космосу, ні на крок не просуваючись уперед.

Шаркали підошви об бетонну долівку, й подеколи перешіптувалися глейдери. Ступаючи нескінченним коридором, Томас відчував кожен удар свого серця. Атмосфера нагадувала Ящик — темний куб із затхлим повітрям, який уперше доправив його у Глейд; відчуття були дуже схожі. Принаймні у Томаса є перевірені друзі, й він уже дещо знає. Він розумів задачу: потрібні ліки, і заради них доведеться пройти через жахіття.

Раптом звідкілясь згори пролунав наполегливий шепіт. Томас завмер. Перешіптувалися не глейдери, він був певен.

Мінхо в голові колони скомандував стояти, потім запитав:

— Ви це чули?

Глейдери забубоніли у відповідь: так, мовляв, чули, а тоді посипалися запитання. Томас схилив голову набік, намагаючись бодай щось розчути. Прозвучало всього кілька слів, і говорив ніби дуже старий і дуже хворий чоловік. Утім, сенсу фрази вловити не вдалося.

Нарешті Мінхо звелів хлопцям замовкнути і слухати.

Довкола панувала темрява, однак Томас усе одно заплющив очі й напружив слух. Якщо шепіт пролунає знову, треба неодмінно розчути слова.

Не минуло й хвилини, як старечий голос знову заговорив. Луна полинула тунелем, ніби з розвішаних повсюди великих динаміків. Томас чув, як попереду хлопці ахнули, так наче нарешті розчули сказане — і їх це вразило. І досі не розбираючи жодного слова, Томас примружився. Нічого не змінилося: так само було темно. Щільна і непроглядна темінь.

— Ніхто нічого не розчув? — запитав Ньют.

— Усього кілька слів, — відгукнувся Вінстон. — Усередині було щось таке: «Повертайтеся назад».

— Ага, і справді,— підтвердив хтось.

Якщо так подумати, то усередині фрази і справді прозвучало: «Повертайтеся назад».

— Так, усім замовкнути і слухати уважніше, — наказав Мінхо, і в тунелі запала тиша.

Коли голос зашепотів утретє, Томас розібрав усі до єдиного слова:

— Останній шанс. Повертайтеся назад, і вас не поріжуть. Судячи з реакції тих, хто йшов попереду, глейдери теж усе чули.

— Не поріжуть?

— І як це розуміти?

— Так наче ми можемо повернутися!

— Не можна вірити шлапаку, якого навіть не видно.

Томас намагався не зациклюватися на тому, як загрозливо прозвучали останні слова. «І вас не поріжуть…» Кепські справи. Мовця не видно. Так і збожеволіти можна.

— Ідіть далі! — крикнув Томас до Мінхо. — Не можна тут затримуватися. Ходімо!

— Стривайте, — пролунав голос Казана. —