Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— То що сталося? — повторив Мінхо.

Томас усе витирав і витирав долоні об штани.

— Розумієте… — він глибоко зітхнув. Темнота доводила до сказу. — Я почув, як Френкі верещить, і кинувся на допомогу. Стрибнув на нього, намагався його заспокоїти. Потягнувся до голови, щоб стиснути за щоки, сам не знаю чому, та коли доторкнувся…

Договорити він не зміг. Правда зараз здавалася абсурднішою за вигадку.

— Що таке? — крикнув Мінхо.

Томас зі стогоном вичавив:

— Голови взагалі не було. Була велика… залізна куля. Не знаю, чувак, просто мені так здалося. Так наче його гнилу голову відкусила… велика залізна куля!

— Що ти верзеш? — вигукнув Мінхо.

Томас гадки не мав, як переконати Мінхо і решту, що він не бреше.

— Коли Френкі перестав кричати, ви хіба не чули, як куля відкотилася? Розумію, це…

— Вона тут! — крикнув Ньют, і Томас знову почув глухий звук, з яким метал скрегоче об камінь. Крекчучи від натуги, Ньют підкотив кулю ближче до натовпу. — Я чув, як воно котилося. Чорт, вологе, липке. Здається, в крові…

— Якого дристу… — прошепотів Мінхо. — Вона велика?

До нього приєднався хор інших глейдерів зі своїми запитаннями.

— Так, люди, пригальмуйте! — гаркнув Ньют, і коли стало тихо, просто відповів: — Не знаю.

Чути було, як він на дотик намагається визначити розміри кулі.

— Більша за кляту голову, це точно. Ідеально кругла… ідеальна сфера.

Томас ніяк не міг опанувати себе. Його нудило, хотілося одного: якнайшвидше забратися з цього тунелю, вибратися на світло.

— Треба тікати, — сказав він. — Йти звідси. Швидше.

— А може, все-таки слід повернутися? — сказав хтось — Томас не впізнав голосу. — Хай що це була за куля, а вона відтяла Френкі голову, як і попереджав той шлапак.

— Нізащо, — сердито заперечив Мінхо. — Нізащо. Томас правду каже, годі вже скиглити. Біжімо, дистанція — два кроки. Пригніться, і якщо як повз голову щось пролетить — бийте по ньому щосили.

Ніхто не сперечався. Томас швидко намацав свої припаси. Без зайвих слів хлопці вишикувалися і помчали вперед. Томас вирішив не гаяти часу на те, щоб повернутися на своє місце в кінці колони. Просто побіг щодуху, як не бігав навіть у Лабіринті.

Пахло потом. У теплому повітрі витали порохи. Від крові руки були беручкі, довкола панувала така сама темінь, як і раніше.

А Томас біг не зупиняючись.

Смертоносна куля вбила ще одного хлопця. Цього разу дісталося хлопчині, який біг зовсім поруч, — Томас із ним зроду і словом не перекинувся. Метал чиркнув об метал, кілька разів щось лунко клацнуло, а тоді всі звуки заглушив вереск.

Ніхто не зупинився. Мабуть, це жахливо. Напевно. Але ніхто не зупинився.

Коли нарешті крики перейшли в булькання, на бетонну підлогу з гучним стуком впала металева куля. Покотилася, вдарилася в стіну, відкотилася ще трохи.

Томас біг далі. Навіть не вповільнив кроку.

Він уривчасто ковтав запорошене повітря, серце бехкало в грудях, вже почали боліти легені. Скільки часу минуло? Як далеко глейдери від місця першої трагедії? Коли Мінхо велів зупинитися, Томас відчув невимовне полегшення. Втома витіснила страх перед кулями, які вбили вже двох людей.

Чулося важке сапання глейдерів, у обмеженому просторі висів сморід несвіжого подиху. Казан оклигав першим.

— Чому зупинилися?

— Я тут собі об щось мало ноги не переламав, — відповів Мінхо. — Тут, здається, сходи.

Томас відчув радість, але одразу ж згнітив надію: він присягнувся ні на що не сподіватися до кінця Випробувань.

— То піднімаймося! — надто вже радісно вигукнув Казан.

— Думаєш? — спитав Мінхо. — І що б ми без тебе робили, Казане? Серйозно.

Почулися важкі кроки, металевий скрегіт — ватажок піднімався залізними сходами. Не минуло й кількох секунд, як тупоту додалося — на східці поставали й інші.

Коли прийшла Томасова черга, він перечепився і мало не розбив коліно. Інстинктивно виставивши перед собою руку, ледь не позбувся пакета з водою. Тільки коли зміг відновити рівновагу, почав підійматися, перемахуючи через дві сходинки за раз. Хтозна, коли нападе чергова вбивча куля, і є надія чи нема, однак дуже вже хотілося вибратися з непроглядної темряви.

Згори долинув м’який удар, не схожий на тупіт, і той самий металевий скрегіт.

— Ай! — скрикнув Мінхо. Далі почулося охкання: це глейдери, не встигаючи загальмувати, зіштовхувалися в темряві.

— Ти як? — поцікавився Ньют.

— Ти… у що врізався? — відсапуючись, гукнув Томас.

— У гнилу стелю, ось у що, — роздратовано відповів Мінхо. — Все, тут дах, далі нема куди… — не договоривши, він провів руками по стелі та стінах. — Стривайте! Я, здається, щось намацав…

Виразне клацання заглушило останні ватажкові слова, і світ потонув у яскравому полум’ї. Згори лилося гаряче, сліпуче світло. Томас скрикнув і затулив очі руками. Упустив пакет з водою, але що було вдіяти! Після такої непроглядної пітьми світло різало очі навіть крізь долоні. Крізь пальці й повіки