Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

ніякі додаткові грами не додавали сміливості... Було ясно, як білий день, що таких жінок не приборкують — такі жінки лише можуть дозволити себе любити... Якщо умієш любити до безтями, до забуття, невтомно...

Сухоребра Борислава Болеславівна мимоволі позаздрила офіціантці. А коли побачила її порожні очі — водночас і пожаліла. Що з того, що жінка має тіло, як модель з обкладинки популярного журналу, коли воно їй не потрібне?.. Ця жінка однозначно не з тих, що віддаються. Вона з тих, що дарують. А для цього потрібен смисл, призначення... І той, хто вартий подарунка... Що ж, хоча завдання не з легких — підселяти у звабливе тіло душу, але Борислава Болеславівна не спасує... Вона мусить запалити очі цій диво-жінці!.. Адже життя має такі спокуси, про які не здогадуються навіть найщасливіші щасливці!.. Бо таких просто на землі немає... Все, що люди видають за щастя на землі, — то така ілюзія, що навіть могильним хробакам смішно...

— Зоряно, можна вас... — ввічливо підняла руку Борислава Болеславівна. І враз стала авторитетом кав'ярні. Бо недосяжна офіціантка без тіні емоцій слухняно підійшла до сухореброї жіночки.

— Я вас слухаю, — мовила офіціантка. Голос у неї був такий же звабливий, як і вся вона.

— Ми можемо декілька хвилин поговорити? — запитала Стійка.

— Можемо. Але це може коштувати мені роботи, — відповіла Зоряна.

— Ви дорожите цією роботою?

— Мушу. Бо треба щось їсти. Самогубства не визнаю. Боюся заблукати на цій землі. Надовго...

— У мене для вас є шикарна пропозиція. Ділова, — наголосила Борислава Болеславівна.

— Всі пропозиції після одинадцятої вечора. Якщо не передумаєте... Вибачте. Я вам принесу морозива. За мій рахунок. Бачу потилицею — шеф нервується. Треба щось продати... — І Зоряна відпливла за морозивом. Під заслинені сопіння чоловіків...

Тільки офіціантка зникла на кухні, як вулик знову ожив.

— Вона відьма, сто процентів! — переконував досвідчений дядько з вусами. Не вірите?.. — Він звернувся до культуриста, що ліниво потягував пиво, як поганий насос воду: — Скажи чесно, ти би з нею зміг?

— Ні, — признався культурист.

— Чому?

— Боюся, що перегорю до початку. А це — смерть... Тому краще не рипатися...

— Бачите, а я що казав? — хвалився дядько з вусами. — Відьма!..

Відьма принесла морозиво. З гострими, як скло, шматочками льоду. І каву. На поверхні якої плавало сміття. Побажала смачного.

Борислава Болеславівна, звичайно, не їла і не пила. Посиділа трохи, розбиваючи ложечкою лід на морозиві на ще дрібніші скельця. До кави, про людське око, кинула грудку цукру... Розмішала. Сміття навіть не думало осідати, його стало ще більше — воно розбухло, як замочені родзинки. Залишила на столику щедрі гроші. Адже яка може бути шикарна ділова пропозиція, коли та, хто її пропонує, скупендра?..

До одинадцятої вечора було, як до місяця. Потепліло. Вітер стих. З'явилися зорі. Квітень згадав, що він — серце пахучої весни. Борислава вирішила прогулятися. Набрала повні груди повітря, розправила плечі — і заплакала... Точніше, сльозинки самі, без дозволу, вислизнули з очей. І Стійка не змогла їх стримати, бо... Як би вона хотіла хоч на годинку переселитися в тіло звабливої офіціантки і невтомно метатися брудною підлогою між кульгавими столами, всім єством відчуваючи хтиві погляди десятків пар чоловічих очей! Яке то блаженство — бути бажаною! Але, судячи з усього, жінка-зваба цього блаженства не цінує. Чому Бог дає те, чого не хочеш? З юності Борислава мріяла все життя повністю віддаватися коханому чоловікові. А довелося повністю віддатись науці. Щоб якось цьому життю насолити...

Стійка прогнала незаплановану хандру одним помахом думки — переключилася на місію. А може?!. Чим дідько не жартує?.. Виконає своє завдання, вилізе на ректорський трон, розбагатіє, і знайдеться чоловік, який дивитиметься на неї так, як ці пияки на офіціантку!

19

Борис вкотре перечитав Молитву до святого Великомученика Юрія, яку Лев знайшов у своїй кишені.

— Леве Львовичу, — ніяк не міг утамуватися вундеркінд, — мені так цікаво, що аж страшно!.. До вас завжди липнуть якісь неймовірні події, речі, думки!.. Ви умудряєтеся вночі заманити самого мера в історичний музей, коди нормальні люди сплять, а до музею ходять у неділю сім'ями... У своїх кишенях носите речі, про які не знаєте... У вашій голові з'являються образи, які ви не створюєте... Ви говорите те, про що не думаєте... Брешете не червоніючи... Проте яке може бути червоніння в перевертня? Може, ви вовкулака, Леве Львовичу? Як гадаєте?.. Але якийсь модифікований вовкулака, що перевтілюється у лева?.. — розглагольствував Борис.

— Слухай, очкарику, не мудруй!.. — Лев метнувся до спальні глянути, чи спить Ганнуся. Причулося хникання дитяти. — І не задурюй мені й так зболену голову. Ти ще Марі скажи, що я вовкулака, і буде повний порядок...

— Хто тут і що від мене приховує? — почувся голос Марі з коридору. Вундеркінд отримав від Безрукого по шиї. Марі ввійшла на кухню втомлена, аж хиталася. Важко опустилася на стільця...

— Я тебе заберу з тої роботи, бо вона тебе вип'є. — Лев став за спиною дружини, поклав їй руку-обрубка на плече. Показав повноцінною кулака ботаніку. Марі звела голову догори, шукаючи очі чоловіка.