Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны…» [25, т. 5, с. 148].

Звернімо увагу: Владислав І (1260–1333) в часи найвищої могутності, яка припадає на роки правління князя Юрія, жодного разу не вчинив воєнного походу на державу свого швагра та сестри Євфемії, хоча ті, за Літописом Руським, ходили воєнними походами проти польських князів не один раз. Про щось же це говорить?!!

Якщо Великий князь Галицько-Волинської держави Лев Данилович міг організувати воєнну кампанію, взявши у похід сина Юрія, на польські землі та домагатися окремих їх уділів, то в часи Великого князя Юрія і Владислава Локетека ми цього не бачимо з обох боків.

В ту пору тиск католицького престолу на приєднання до Польщі «схизматів Русі» посилювався з кожним роком. І то був тиск не тільки словесний і релігійний, а й — воєнний. Католицька церква перенесла з Палестини на землі прибалтійських народів діяльність своїх військових формувань — Тевтонського ордену (мечоносців) та Лівонського ордену (хрестоносців).

Ось як характеризує їх діяльність Велика Радянська Енциклопедія:

«Тевтонский орден… Орден хрестоносцев… нем(ецкий) католич(еский) духовно-рыцарский орден, осуществляющий в 13 — нач. 15 вв. феод(альную) агрессию в Вост(очной) Европе… В 1237 с Т(евтонским) о(рденом) объединились остатки разгромленного Ордена меченосцев (у 1236 році. — В.Б.)… Т(евтонский) о(рден) захватил земли пруссов (к 1283), Вост(очное) Поморье с Гданском (1309), Эстляндию (1346), Жемайтию (1382–98), о. Готланд (1398), Новую марку (1402). В Прибалтике образовалось крупное … воен(-но)-колонизационное гос(ударст)во… Опорными пунктами крестоносцев в захваченных землях стали укрепленные замки. Местное население было почти истреблено…» [25, т. 5, с. 354].

Треба розуміти, що подібна доля чекала й русичів (українців).

«Ливонский орден… католическая и воен(но)-политич(еская) орг(аниза)ция рыцарей Тевтонского ордена, создавшая в 13–16 вв. феод(альное) гос(ударство) в Вост(очной) Прибалтике… В 13 в. Л(ивонский) о(рден) являлся гл(авной) в(оенной) силой нем(ецких) феодалов и католич(еской) церкви в Вост(очной) Прибалтике, подчинившей по указанию римских пап и ливонских епископов власти нем(ецких) феодалов латыш(ский) и эст(онский) народы… Л(ивонский) о(рден) был окончательно ликвидирован 5 марта 1562» [25, т. 14, с. 428].

Ми згадали про діяльність цих католицьких військових формувань не випадково. Як бачимо, до початку XIV століття — часу правління Великого князя Юрія Львовича, Тевтонський орден, який мав рухатися переважно на південний схід, повністю закріпився на землі прусів та в Північному Помор’ї. Тому, ведучи мову про Литву, ми зобов’язані пам’ятати про існування цього мілітарного фактора.

Литовське князівство. У післярадянські часи серед білоруських істориків розгорілися палкі суперечки щодо визнання саме білорусів — литвинами, тобто одними із зачинателів Литовського князівства. Звичайно, новій історичній думці, насамперед, протистоять затяті русофіли, які й досі мріють про «великую и неделимую». Та справа в тому, що історики нової білоруської школи наводять такі факти, яким треба довіряти. Вони — незаперечні! Хто хоче більше з цього приводу знати, раджу звернутися до праці В.В. Деружинського «Тайны беларуской истории». — Минск: ФУАинформ, 2010.

Не будемо детально вивчати цю чи подібні праці. Проте кілька витягів, аби розуміти, що відбувалося на сусідніх нам землях, слід зробити.

«Перше писемне джерело, яке чітко фіксує політичну організацію литовського суспільства, — це договір 1219 р. між литовськими князями та волинськими князями Данилом і Васильком. З нього видно, що Литва є конфедерацією, на чолі якої стоять п’ять старших князів… Процес концентрації влади закінчився перемогою проти опозиції (яка перебувала в союзі з Волинню) у внутрішній війні 1248–1255 рр.

Однак, у той же час, вони стали об’єктами агресії німецьких держав — військових чернечих орденів. На теренах прусів і ятвягів формується Тевтонський орден, а на теренах латгалів, земгалів і куршів — Лівонський орден. Тому зрозуміло, що Литва прагнула розширення на південний схід — на територію Київської Русі…» [52, с. 8].

Білоруські історики стверджують, що вони ніякого стосунку до Русі не мають і не мали.

«Александр Гваньини, служивший комендантом Витебска в 1561–1568 годы, в своей знаменитой «Хронике Европейской Сарматии» (1578 г.) указывал, что население Витебска — литовцы (литвины). Никаких «беларусов» или «русских» там не было. В Витебске говорили на литовском языке (дзекающем западно-балтийском, ныне «беларуском»), но документация велась на русском языке Киева (ныне украинском)» [59, с. 94–95].

«…в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340 годы бежали от немецко-польской (католической. — В.Б.) экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья… сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлёт ВКЛ» как «могущественной державы региона», появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Зрозуміло, що втекти та пройти сотні кілометрів глухими заболоченими лісами вдавалося тільки молодим і сильним людям, Так білоруська земля і так зване Велике Литовське князівство, ядром якого стали білоруські князівства (Вітебське, Турівське, Новогрудське, Полоцьке, Слонімське та інші) дали прихисток слов’янам і балтам, ставши ядром нової потужної держави — Великого Литовського князівства. Фактор посилення цього державного утворення (впродовж другої половини XIII століття) прийшлими людьми став головним і домінуючим.

«В ходе второго и третьего разделов Речи Посполитой (в 1793 и 1795 гг.)… царизм искусственно разделил единый до этого этнос литвинов на два якобы разных: на «белорусов» Витебска, Полоцка, Могилева, Смоленска, Гомеля — и на «литовцо-русов» Минска, Бобруйска, Вильни, Гродно, Бреста. В дальнейшем политика русификации привела к переносу термина «Белоруссия» и на Литовское генерал-губернаторство… А само название «Литва», ставшее запрещённым у нас, постепенно стало применяться к жемойтам Самогитии (латинский вариант термина «Жемойтия»)…» [59, с. 421–422].

Найкращим доказом, що білоруси були литвинами — є те, що у них не було такого історичного явища, як козацтво. Білоруси ставилися надзвичайно вороже до наших славних чубатих лицарів.

У білорусів