Остап Дроздів - №2

— Я не збираюся нікуди їхати, — відповідь була прогнозованою і радше формальною. — Якщо я у своїй країні не створю комфорту для себе, то мені цього не створить ніхто.

Тебе немає — з цим лейтмотивом були пов’язані всі перші контакти Роминого сина зі своєю країною, і він досі несе в собі цю пустку власної відсутності. Проте все помінялося до непізнаваності тієї миті, коли він на все плюнув. Просто-напросто плюнув і розтер. Він подумки наказав собі бути собою і ніяк не залежати від думки збоку.

— Мені буде пофіґ, як мене сприймають. Моя органічність усіх обеззброїть. Моя органічність буде моєю зброєю й алібі. Моя невимушена поведінка стане новим правилом, і вони нікуди від неї не дінуться, вони не зможуть її ігнорувати чи не помічати. Я просто буду собою.

Не страшно, коли ти один. Страшно, коли ти — нуль. Roma торжествувала, коли бачила, яким природнім є її син, усі його повадки, жестикуляція, світоглядні підвалини, хід міркувань, пріоритети, кореляція з довкіллям. Він сміявся, коли було смішно, депресував, коли було тужливо, закохувався, коли хтось заслуговував. Roma бачила, як син міняє її саму, і в його цілісному, самодостатньому повсякденні вона прочитувала філософські притчі про «свою тарілку, сродне тіло, баланс душі». Він учив її, вдвічі дорослішу людину, змінювати світ своєю непідробністю, несилуваністю, натуральністю. Вона їхала до Італії з твердою вірою в свого сина, захищеного сотнями щитів відвертості. Її турбувала лише країна пуритан, яку син до безумства любить.

Для нього вона — чудова. Вона — генератор його стресів. Вона невпинно продукує глюкагон, цей хімічний гормон обурення, який накладається на несамовиту любов, і це мереживо супротивних почуттів оповило його повністю, до останньої ендоплазми, і він уже зрісся зі своєю країною, в якій невміння розуміти компенсується небажанням думати. В очі країні дивитися лячно й небезпечно — будуть опіки. Тому більшість людей захищаються закритістю, в цьому є щось рефлекторне собакопавлівське. Подати руку своїй країні може означати виробничу травму з імовірністю ампутації.

Але це його країна. Він звідси не тікатиме. Він її просто закохає в себе.

11

— Я тут виживу.

З промови управителя, в якій він лаконічно озвучив кодекс існування в німецькому помісті, Єфросинія зрозуміла саме це. Вона тут виживе. Фрау відібрала її для хатньої роботи, а це означало дещо привілейоване становище порівняно з рештою наймитів. Вона житиме в будинку, і не страшно, що в господарській прибудові. Вона буде правою рукою фрау по хатній господарці, і це все одно ближче до кухні. Господарити Єфросинія вміла перфектно. Навіть під час голоду вона доглядала азалію в горщику, і таки догледіла, хоча кілька разів кортіло її з’їсти.

Куховарити вона вміла, це заслуга мами, вона дозовано видавала секрети заморської кухні своїх предків із-за п’яти горизонтів. Єфросинина мама ніяк не могла збагнути, чому паперові люди зовсім не вирощують естраґон і фенхель — чудові рослинки, які потребують частого поливу, зате які ж вони ароматні й витончені! Чого Єфросинія не любила — так це хатнього прибирання й протиборства з порохами. На прю з пилюкою Єфросинія завжди йшла в оснащенні носової хустки, бо безбожно пчихала, а від цього пилюка ще більше розліталася по хаті. Тепер, коли вона прибиратиме пил у будинку фрау, на згадку приходитиме її старша сестра, яка нервово вигукувала:

— Та перестань хрікати! Скільки можна! Пилюка колом стоїть!

Єфросинія ніколи не дружила з тригонометрією, тому ніяк не могла просторово уявити, як це коло може стояти. Аж потім хтось їй підказав, що мова йде не про коло, а про кіл.

— А що таке кіл? — наступна репліка двієчниці.

— Це така жердина, паля з загостреним наконечником, знаряддя тортур.

— Яких?

— На них садили.

— ???

— Тобі що, нема що розпитувати?

Єфросинія вмикала живописну фантазію гуманітарія і з жахом уявляла, як людину садили на кіл, як наконечник пронизував усі нутрощі і срамне місце. Єфросинія заплющувала очі й здригалася. Проте все одно не розуміла, який стосунок знаряддя мордацій мало до пилюки в їхній чепурній вітальні. Там ніколи не було вишиваних рушників на стіні. Мама бачила, що паперові люди полюбляють оточувати себе цією принадою, справді красивою, рукодільною. Вони казали:

— Хата без рушника — що родина без дітей.

Родина Ілії налічувала чотирьох дівчат, але рушники не прижилися. Мама вважала, що всі вони занадто мало часу пробули на цій землі, щоб бездумно копіювати її тисячолітні звичаї. До них треба дорости, а не сліпо копіювати.

Виявилося, для фрау ця земля теж не рідна. Чинник чужинства вибудував невидимий місточок емпатії між ними двома. Фрау — швейцарка, з Люцерна. Вона познайомилася з німцем не на славнозвісному мості Kapellbrűcke, про який знає кожен турист, а в зоопарку Goldau недалечко від міста. Це було ще до війни.

Молода дівчина, активна зоозахисниця, влаштовувала поминальний вечір за гепардом Льєртом — місцевим улюбленцем, який тихо помер від старості у своєму вольєрі, розтягнувшись у плямисту дугу. Дівчина зі своїми друзями по хобі завжди влаштовувала поминальні вечори на честь тварин, що відходили. Вони збиралися ввечері на галявині, натягували імпровізоване шатро з білих простирадл, прищепками вішали світлини усопших звіряток, згадували всілякі мімішні історії, пов’язані з ними, пили рислінґ і надихалися своїм гуманізмом.

Пристойний, імпозантний німець у штанах із закоченими ногавками (тоді так було модно) потрапив на це свято людяності випадково, сюди його затягнув знайомий по військовій гімназії люцернець, в якого німець гостював того літа. Спочатку німець доволі скептично поставився до ідеї відвідати поминальний вечір на честь гепарда, це його навіть смішило і видавалося по-підлітковому безглуздим. Та коли він зручно умостився просто на траву в позі лотоса, мов йог, із ним несподівано щось почало коїтися. Він так занурився у світлу атмосферу цього дивного заходу, що на деяких історіях про гепарда Льєрта сльози самі скочувалися додолу. Йому було соромно перед своїм товаришем по гімназії, проте ніхто і ніщо не могло загнуздати цей надпотужний катарсис, цю блискавичну атаку розжалоблення. Він опускав голову, аби не здаватися сентиментальним неврастеніком, проте сльозинка, як на зло, скапувала прозорою крапелькою з носа, і доводилося ним шморгати, а це ще більше підкреслювало його уражений стан. Люцернський друг, вочевидь, помітив кафкіанське перевтілення свого гостя, тому завбачливо лишив його наодинці з померлим гепардом Льєртом. Дівчина, яка влаштовувала поминки, помітила близький її духу стан кремезного хлопця, який танув, наче пломбір, і підійшла до нього із запитанням:

— Ви його знали?

— Кого, перепрошую?

— Льєрта, кого