Остап Дроздів - №2

Німець стрепенувся, ніби з летарґії, і, як це часто буває, коли зненацька перестрибуєш на зовсім іншу хвилю, сказав перше, що на тарілочці видала підсвідомість:

— Ми можемо завтра зустрітися?

Якби хтось запропонував їй рандеву отак просто, на мості Kapellbrűcke, то зоозахисниця, яка знає ціну позавольєрного життя, лише облила би зневажливим поглядом. А тут, під білими простирадлами, що рухалися в такт подувам вітру, перед нею сидів заплаканий красень, із червоними очима і такими винуватими губами, що хотілося їх пригорнути й утішити. Треки від його сліз ще навіть не висохли, на велюрових щоках їх можна було помітити проти західного сонця, він космічними безоднями дивився на неї, як щойно охрещений у костелі малюк.

— Так, — сказала вона в пам’ять про гепарда Льєрта, який навіть опісля своєї кончини продовжував нести радість. Хлопець, який так розчулився, не може бути поганою людиною. Він і не був.

Єфросинія помітила, що саме тут, у цьому німецькому помісті, у трикутнику між вхідними воротами, віллою і стодолами, її спомини про дитинство набули особливої теплоти, прозорості й ажурності. Ідилія інфікувала все, що було там, далеко, в краї паперових людей. Єфросинія хотіла видряпати з тенет пам’яті щось негативне й лякливе — але лототрон викочував лише милі, любі, бархатисті кулі, з яких від одного лише доторку випорхувала хмарка метеликів-сатурніїв, із розмашистими крильми й симетричним тисненням візерунку. Єфросинія намагалася пригадати часті бурчання матері, її побутові нарікання, татові словесні ескапади й експресивне жбурляння кінською ­збруєю — все це було, бігме, дуже часто було, і в такі хвилини мала Фрося хотіла стати повнобоким помідором і затесатися десь непомітно в ящику. Та нічого такого не згадувалося, ніби якийсь заслін стояв на перешийку між Приазов’ям і Німеччиною, нічого токсичного не хотіло вилазити з-під густого моху. Єфросинія відчула, що відстань занадто прикрашає.

А вона хотіла з минулого видобути підказку, як вижити тут, у німецькому добровільному полоні. Підказку мала дати Єфросинина інакшість. Єфросинія носила свою інакшість як припечене тавро, що не піддавалося заростанню. Паперові люди були гіперчутливими до несвоїх. Вони нюхом чули мікроспори, з яких може прорости щось сутнісно відмінне. Носії такої перспективи заочно поміщалися у скляну колбу для всезагального моніторингу. Єфросинія змалку звикла бути об’єктом розлогих коментів через оцю саму інакшість. Усі діти зашугані — а вона відкрита, як вхід до копальні, всі принишклі — а вона дзвінка й галаслива, всі недовірливі — а вона балакає з незнайомцями. Діти паперових людей не встигали за її темпераментною рухливістю, вони її постійно осмикували, що в них так не прийнято — вести себе настільки екстравертно й безпосередньо.

Інакшість вела Єфросинію до школи й назад, інакшість курувала її дитинство, інакшість привчала до внутрішньої незламності і баранячої впертості, інакшість робила її білою вороною, і Єфросинія не уявляла собі життя в прокрустовому ложі паперової більшості. Вона знала, що життя упівсили, упівзросту, упівголосу — це не життя, а обрубок. Навколо літали паперові тріски, і в їхньому ореолі Єфросинія культивувала свою інакшість як порятунок. Вірність своїй природі і небажання підганяти її під стандарти цього краю Єфросинія несла, як смолоскип; у цьому було щось одержиме — ні за яку ціну не розчинитися в тиші, мовчанні, покорі, похнюпленості, несміливості, малодушності. Одинокий смолоскип гордо нісся в краї, де папір дуже швидко горить.

Інакшість дала змогу Єфросинії віднайти гідне місце тут, у володіннях фрау. Щось їх поріднило. Табуйований трикутник ворота–вілла–стодола проріс додатковими кутами — фрау під свою відповідальність почала брати служницю на закупи. Вони, оснащені лозяними кошиками й полотняними торбами з круглими дерев’яними кільцями-ручками, їздили на приміський базар, де не було перекупок, а власне селяни збували свою продукцію. Єфросинія, породиста господиня, добре зналася на розпізнаванні залежаних овочів, вона одним лише поглядом здатна була вичленити з-поміж зеленого розмаїття вчорашній крам і негативним кивком голови сигналізувати фрау про те, що не варто брати цей пучок.

— Не брати? Ні?

Збоку вони навіть могли виглядати, як дві подруги або сестри — на такі поїздки фрау давала служниці своє пальто, а решту ефекту довершувала дуже тутешня, горда постава дівчини, яка завжди тяжіла до людей із каменю. Риси її обличчя декорувалися шляхетністю і самоповагою. Це не була рабиня чи бранка, це була володарка очей, в яких акумулювався досвід чогось межового, чогось на грані, чого мешканці стабільних країв ніколи не зрозуміють. Фрау спинним мозком відчувала цей стрижень, цей штифт, на якому трималося делікатне, виточене тіло дівчини зі статусом ost.

12

Я пам’ятаю той момент, коли здевальвований патріотизм почав переповнювати трюм мого дитинства. І я зрозумів, що неодмінно втону, якщо терміново не почну колупати пробоїну. Ольга Михайлівна зі своєю спідницею в колосочки й небозвід почала відверто замахувати. Отоді я й почув крилату фразу, яка надовго стала заповіддю громадянського мазохізму:

— Не питай, що країна зробила для тебе. Запитай, що ти зробив для країни.

Мабуть, я надихнувся б — якби це не казав пенсіонер, з якого можна було взяти хіба що аналізи. Моя країна довгий час була поросятком-скарбничкою з прорізом на маківці саме для копійчаних людей. Вони дивилися на світ крізь діри у шкарпетках, вони спілкувалися зі світом мовою нездійсненних бажань (поштукатурити нарешті хату, а то цегла облітає), вони відмовляли собі в простих речах, вони не мали шкіряних пуляресів, тому що всі їхні копійки вміщалися в задню кишеньку на дупі, і з цих злидарських мідяків вони готові були десятину віддати всепоглинаючій абстракції. Копійчані люди, які панічно боялися вимагати від країни нормальних правил, свідомо просрали найцінніший, найвизначальніший час — час старту, час формулювання задач, час виставляння параметральних даних, час якісного естафетного ривка, від якого залежить наступне коло наступного спортсмена.

Копійчані люди вже тоді ненавиділи, ох як вони ненавиділи нас — наступне, моє, покоління. Копійчані люди мовби наперед заздрили і не хотіли нам допомогти правильно почати. Ні, вони свідомо хотіли нас інфікувати своєю свиноматковою терплячістю, нерішучістю і національним мазохізмом, відшліфованим до непристойного блиску. Коли хтось із нас спроквола пробував казати щось про те, чи не пора вже вимагати любовної взаємності від зацілованої до дір країни, копійчані люди починали верещати:

— Цить! Замовкни! Зраднику невдячний!

Моє покоління підросло, знахабніло, причастилося дещо ширшим світом, наростило імунітет від ідеології доглянутих стаєнь і халуп — і настав час розбивати поросятко-скарбничку. На око воно було важкеньке. Та коли ми розбили днище — звідти посипався один мізер, шмельц, крихти, збідоване голодранство, не придатні до вжитку копієчки, якими хіба що можна мозаїчно викласти слово з трьох літер. Від покоління,