Остап Дроздів - №2

class="p1">Зараз ситуація інша. У Роминого сина проблеми з відкритістю. Точніше, не в нього самого, а в тих, хто мислить вагінально. Країна демографічно вкорочується, тому перед нацією стоїть завдання пропагувати тоталітарний джихад проти інакшості. Вуйки не можуть упоратися з завданням розмноження, тітоньки мають обвислі груди і мало кого приваблюють для репродукції, а бідність же ж завжди прагне плодитися, як березневі коти, — відтак країна обурюється, коли хлоп’яча краса не призводить до пологового будинку.

Roma, стільки проживши в Неаполі, не могла второпати, чому це приватне життя її сина є таким важливим для ідеї відродження нації. Roma бачила, як італійці дискутують на тему іншостей, на тему народжуваності, і навпроти цього її країна виглядає гірше забитої ісламської країни десь на задвірках цивілізації, між морем і скелею.

— Народжуваність — це соціальна проблема, а не проблема сексуальних смаків, — Roma не раз чула цю аргументацію по телевізору, і їй важко було щось додати до цієї аксіоми. Так ні!

— Нас має бути багато, — кажуть вуйки й тітоньки, які до дантиста ходять раз на п’ятирічку і не спроможні собі купити навіть мультиварку.

З погляду іншої галактики, де кожен має святе право бути собою, все це примітивне патякання не вартувало б навіть жарту — коли абсурд не постав би в повен зріст перед її сином. Roma найбільше боялася саме цього типу людей — коли невіглас стає патріотом, а на додачу ще й набожним. Roma відчула себе винуватою. Її син не зобов’язаний півжиття страчати на пояснювання свого права бути собою. Жив би він на кількасот кілометрів західніше по руху глобуса — ні в кого не виникало б жодних питань: живи з ким хочеш, як хочеш, будь порядною людиною, і тебе оцінюватимуть саме по цьому. Очевидність опускає руки, коли опиняється тет-а-тет із діяльною дурістю, яка волонтерить во ім’я своїх стереотипів.

— Йой, коли ти вже сі жениш? — аби не чути це дебільне запитання, саме для цього потрібна відкритість.

Шлюб завжди іде в парі з розлученням. Люди сходяться і розходяться, і в цьому маятниковому коливанні закладено задум сучасного світу, який навчає людей бути лише з тими, кого любиш. І не терпіти нелюбів. І не підлаштовуватися під безвихідь. Часи, коли 12-річну дівчинку заочно заручали зі старим хричем, минули. Як і часи, коли незайманими виходили заміж. Нещасливі шлюби мають канути в лету, і саме для цього існує розлучення. Люди разом рівно доти, доки обидвоє щасливі й обидвох усе влаштовує. Все інше — інтереси країни, на які плювати. Це вона зацікавлена, щоб людей рахувати попарно, адже економиться час і папір.

— Семья — ячейка общества.

Уперше Ромин син прочитав цю бздуру на червоному стенді, обшитому оксамитом, ще у старій країні, яка ніколи й не мислила категоріями особистостей. Особливо різало слово «ячейка». Воно наполегливо відсилало до світу комах, членистоногих клопів і бридких личинок. Роминому синові уявлялося, як люди утворюють свої копошливі «ячейки», борсаються у власному слизі і виділяють секреції, по яких суспільство їх схвалює. Ця комашина вовтузня, тертя двох організмів із метою принести користь усім навколо не мали жодного стосунку до натхненних романів про вічне почуття. Від стендового слогану про сім’ю віяло механічністю, індустріальним запитом на суху статистику. Аж відвертало. Ромин син завжди гидливо ставився до комах. Він міркував:

— Чи може суспільство складатися з одиноких самодостатніх людей? А якщо може, то чим ця сума гірша від суми пар, які тримаються купи заради спільного взаємопоїдання і квартири, яку нереально поділити, бо однокімнатні не діляться?

Коли Ромин син виріс, то усвідомив сімейність із точністю до навпаки: сім’я — антисуспільне явище, втеча від сторонніх очей і сувора заборона будь-кому перелазити через цю загорожу. Сім’я — це той сьомий день, коли Бог відпочивав: ніяких норм і не-норм, ніяких заповітів і регулятивів, лише добровільність, власний досвід та інтуїція. Створювати сім’ю заради суспільних благ — яка єресь, яка безглузда самопожертва! Сім’я завжди проти всіх, тому що вона має цілодобово боронити себе від чужого ока, яке бачить крізь стіни і здатне до левітації.

Roma ніколи не хвилювалася за свого сина. Вона хвилювалася за те, як він житиме у своїй країні. Чи зуміє він вмонтувати себе в суспільну мікросхему так обережно, щоб вона не згоріла передчасно. Він завше був, мов синґл, що вривається на топи всіх чартів і ротацій. Завжди на вістрі, завжди на коні лідерства, завжди привертає до себе погляди, капітан команди КВК, учасник олімпіад із більшості предметів, художник-ілюстратор і просто смаглявий красень, на якого неможливо надивитися. Плід забороненого кохання. Якщо й декламувати вірші напам’ять біля дошки — то так театрально, щоб усім мурашки бігли табунами. Якщо й грати в футбол, то забивати всі голи. Вождь, керманич, ґеґемон.

Якось він приніс додому компакт-диск із португальською музикою фаду. Roma зайшла до хати і почула, як із синової кімнати долинає харизматична мелодика. Жіночий голос надривно видавав емоційний згусток самотності, смутку й туги, це було так драматично й душевно, що Roma одразу попрямувала на звук. Увійшовши до кімнати, вона побачила, що її син нерухомо лежить на ліжку, по-покійницьки схрестивши руки на грудях. Португальська музика фаду на повну гучність незнайомою мовою співає про ностальгію й любовні напасті, а її син лежить під покривалом цих звуків, втупившись у стелю. І плаче.

Roma підійшла ближче — він дійсно слухає португальську музику і плаче. Музика фаду перевертала його нутро. Він плакав від мистецтва. Це був катарсис у чистому вигляді, естетичне очищення. Він не міг цього контролювати. Roma, коли збиралася до Італії, випросила в сина саме цей компакт-диск із фаду. Вона готова була загубити весь багаж — але не цю музику, яка наново відкрила для неї її сина: чуттєвого, з філігранною організацією душі, глибокого, як розлам тектонічних плит. Уже тут, у Неаполі, Roma вмикала португальську співачку і лягала на ліжко так само, як лежав її син того дня, лицем до стелі, з руками на грудях, і слухала, слухала, слухала... Ця музика стала квінтесенцією її материнської любові.

Її країна не слухає музику фаду, її країна полюбляє інший мелос і метроритм, її країна любить влаштовувати гопци-дрибци по живих людях, її країна навряд чи колись зрозуміє її сина. Цього Roma боялася найбільше. Заборонене кохання ж бо у них передається спадково. Мама і син навчилися нести свої кохання так бережно, як бедуїни несуть глеки з водою на голові через кварцову пустелю.

Manolo одразу сказав:

— Хай твій син готує документи і переїздить сюди. Якщо треба, я зроблю