Маргарет Мадзантіні - Не йди

У місті мені бракувало вечерь, які готувала твоя мама. Але присмак цього браку мені подобався. Коли я стояв голими ногами в маленькій калюжі. Це – присмак самотності, наче тримати себе за яйця. І, блукаючи з однієї кімнати до іншої, я з’ясував для себе, що ностальгія – це дуже еластичне почуття, у яке можна увіпхнути все, що тобі подобається. Як і сердечний смуток, що можна заспокоїти гарним товариством. Я увімкнув телевізор. Показували цілком літню передачу, у якій ведучий плавав по басейну на пластиковому острові з чорношкірою сиреною. Я повністю прикрутив звук, щоб навкруги сяяло лише штучне блакитне світло. Пішов у кімнату, узяв з тумбочки книжку, яку я тоді читав, і, повернувшись до вітальні, ліг голим на диван. Так саме, як і в дитинстві, коли мої батьки від’їжджали у відпустку, а я залишався вчитися. Я допомагав татові запхнути останню сумку в немісткий багажник його «лянчі»-купе. Потім цілими днями влаштовував безлад у квартирі. Розкидав книжки, труси, недоїдки на килимі. Мені подобалося засмічувати місця, які моя мати тримала в чистоті протягом зими. Та коли нарешті всі речі поверталися на свої місця, мені було легше жити далі в тих стінах, згадуючи про мої літні витівки. Я думаю, що це було таким самим задоволенням, яке дістає поганий офіціант, плюючи у страву надто вередливому клієнту.

Якийсь глухий і далекий гуркіт влетів у вікно, порушивши тишу. Можливо, це змінювалася погода. Минулого вечора я залишив стілець на балконі. Я накинув на себе халат і пішов занести його в кімнату. Якийсь птах, що, певно, відбився від зграї, залетів у наш двір і тепер перелякано шугав унизу між рослинами садка, шукаючи спосіб вибратися звідти. Я спостерігав, як він зависав, ніби піднімаючи вагу цього душного повітря, що раптово стало темним. Невдовзі пуститься дощ. Я залишився на балконі, очікуючи свіжість, яка, можливо, уже наближалася. Стілець, попри оббивку, не зручний. Я побачив просто над головою змах чорних крил, це птахові нарешті вдалося знайти дорогу в небо. Повітря у дворі знову знерухоміло й поважчало. Гроза, мабуть, залишилася десь далеко. Я повернувся з балкона й почистив зуби.

Що я можу вдіяти, люба дружино, цього вечора в мене є бажання встромити свій пристрій у жіноче тіло, потертися об її голову з волоссям, схожим на кокосове волокно. У мене є бажання відчути гарячий подих, щоб собака лизав мені руку в темряві. Це востаннє, клянусь тобі, поки ти спиш. Я знову збирався їй зрадити, не хотів змарнувати вечір. Поступово, залишаючи місто та в’їжджаючи в нетрища, я сповнювався ейфорії, це було для мене як подорож в інший світ, до міста з палафітами[8], десь там, за водою, маленький Сайгон. І весь бруд, до якого я наближався, усі тремтливі ліхтарі – здавалися мені луна-парком, відкритим виключно для мене.

Я вперше поїхав до неї вночі. Мені подобалося пізнавати різні речі, доторкатися до них у темряві, немов злодій. Я втягував у себе нездорові запахи тих місць, немов бальзам, разом з тією частиною самого себе, яку боявся і до якої закликав у темряві. Хиткі сходинки, болота під ногами, довгі тіні від будинків, усе мовчало за винятком мого вовчого серця. Ніч проковтнула зовнішні металеві сходи, я кинувся в її тунель сторчголов, так що мені перехопило подих. Останній етап – земляний насип під шляхопроводом. Нерухомий, немов штиль. Потім останні кроки до її палафітів, до маленької коханки з мого Сайгона. У вікні не світилося. Я зігнув пальці й постукав у зелені двері. Я зашпортався на сходах і вдарився щиколоткою. Потім почав стукати наполегливіше, неначе молотком. Де ж вона могла бути в таку годину? Може, пішла кудись з друзями, у неї що, не могло бути друзів? В одну з цих нічних забігайлівок, що схожі на пакгаузи, з прожектором, повернутим у небо. Може, стоїть і пританцьовує в натовпі, заплющивши очі, як того першого разу, коли я побачив її біля музичного апарата. Чому б їй не потанцювати? А може, у неї є чоловік, такий же обірванець, як і вона, який тискає її зараз, а я не існую навіть у неї в думках. А може, вона повія, зрештою, вона ж узяла мої гроші без обурення. І зараз її тонесенькі ніжки ступають темним хідником казна-де, на якійсь далекій вулиці міста. Чи то, ухопившись за віконце машини, вона виторговує ціну за виснажене тіло, запалі очі та кілограми макіяжу. А може, у тій машині сидить Манліо. Він частенько розважався, чіпляючи отаке нічне створіння. Чому б не її? Ні, тільки не її. Я більше не грюкав, рука тремтіла від утоми. Вона не була гарною, а збляклою, депресивною. Її жалюгідний вигляд був її захистом, ніхто не міг собі уявити, що вона стає іншою, а її згасле тіло запалюється життям. А може, вона була такою з усіма. Хто я такий, щоб заслуговувати на щось більше. Я знову підняв зболілу руку і почав грюкати. Її не було вдома. Повії не було вдома. Пригнічений, я повернувся спиною до її дверей і став дивитися в ніч. Безлюдний шляхопровід, а нижче бараки, що не втратили слабких ознак життя. Може, вона пішла туди, до циганів, напилася в їхніх житлових трейлерах і просить поворожити, щоб дізнатися про своє злиденне майбутнє.

Я почув слабке охкання й шелест за дверима. Я подумав про її тіло, її руки і ще раз здивувався, що не пам’ятаю її виразно, як би мені того хотілось.

– Італіє, – прошепотів я, – Італіє…

Вона начебто хотіла вдягнути халат, шукаючи його навпомацки, у своєму замкненому помешканні, це була вона, ніхто інший.

– Італіє, – тепер я погладжував її дерев’яні двері.

Почулося якесь скиглення, шкрябання лапою, і я зрозумів, що насправді це був собака. Ця сліпа тваринка, така ж жалюгідна, як і її хазяйка, загарчала. Хрипле гарчання старого собаки швидко обірвалося. Я всміхнувся. Повернеться. Якщо вона залишила собаку, значить, повернеться. А я почекаю. Увійду в її тіло востаннє.