Маргарет Мадзантіні - Не йди

дев’ятій, але я міг би встигнути, я б привіз тебе трохи раніше, ти б залишилася під портиками побалакати зі своїми друзями до дзвоника. Тобі ж подобається приїздити в школу завчасно, а мені подобається, що ти сидиш зі мною поруч у машині, коли на вулиці дощ. Шибки запотівають від нашого дихання, ти тягнешся до них і протираєш рукою. Ти ніколи не буваєш заспаною, завжди бадьора вранці. Пильнуєш за всім, що рухається навколо тебе. Ми мало розмовляємо, я дивлюся на кінчики твоїх пальців, що висовуються з-за надто довгих рукавів, які ти весь час стягуєш. Ти носиш такі дивні футболки, що ледве доходять тобі до талії, але з надто довгими рукавами. У тебе живіт не мерзне, Анджело? Ні, у тебе руки мерзнуть, а живіт не повинен мерзнути, це немодно. Ти кутаєшся у своїй хутровій куртці, а під нею в тебе майже нічого немає, літо чи зима – для вас це те саме, для вас не існує пір року, тепер інші звичаї.

– Як справи в школі?

– Нормально.

Ти завжди відповідаєш, що нормально. А от твоя мама каже, що твої справи не блискучі, це вона ходить у школу побалакати з учителями. Ти вчишся з увімкнутим радіо, я теж учився з увімкнутим радіо, хіба я тобі про це ніколи не казав? Ти нормальна, сьогодні це проблема всіх дітей, ви не вмієте зосередитися. Проте твоя мама каже, що я ставлюся до тебе надто поблажливо. Це правда, я поклав на неї обов’язок тебе виховувати. Це вона примушує тебе прибирати постіль, наводити лад у ванній кімнаті після душу. А я ні, я терпляче ставлюся до безладдя, що залишається після тебе, не дорікаючи тобі за це. Сьогодні вранці ти забула на столику у ванній свою прокладку, я викинув її.

– Чао, та-ат.

Мені приємно, коли ти так до мене звертаєшся. У тебе добре серце, смішне обличчя, сповнене іронії. Я дивлюся, як ти виходиш з машини й біжиш під дощем. Можливо, ти не складеш іспитів, та кого це хвилює. Ти – моє сонечко в цьому світі, Анджеліно, у світі, що йде вперед без зміни пір року.

Ми з тобою зійшлися зовсім нещодавно, з того часу, як ти почала сперечатися з мамою. Знаєш, я чекав на цю мить, стільки років стояв, схрестивши руки. Ти перехопила мою усмішку, виходячи в трусиках за двері ванної, бо ваше сперечання відбувалося саме там, після того як твоя косметика полетіла в мийницю. Я тобі всміхнувся, і ти мені всміхнулась у відповідь.

А мама сказала роздратовано:

– Нарешті, ви дійшли одного віку.

Вона не хотіла, щоб ми купували тобі моторолер, я теж не хотів, але ще більше я не хотів тобі казати ні. Ти вже прогризла дірку в голові за цей час.

Тоді я погодився:

– Вона однаково сяде на чийсь чужий, сяде без шолома, сяде з кимось, хто, можливо, любить ганяти.

Твоя мама відрізала:

– Навіть і не починай про це.

Я замовк, а вона пішла, не поцілувавши мене того дня. Насправді я хотів побачити, як заблищать твої оченята, хотів, щоб ти кинулася мені на шию з вигуком:

– Дякую, та-ат.

Хотів, немов маленьке хлопча. І врешті більше всього емоцій було в мене. Але мама теж знала, що перемога буде за тобою. Ми не можемо сказати тобі ні. Не можемо це сказати й нам самим. Ельза зламалася значно швидше, аніж я очікував. Потім пішли рекомендації та клятви. Потім, схилившись над стійкою, я заповнював чек. Ми вибрали найдорожчий шолом для мотоцикліста. Твоя мама постукала кісточками пальців по ньому, щоб випробувати його на міцність, – остання марна спроба протидіяти. Потім помацала рукою підбивку, яка повинна захистити твою голову. Її голову.

– Навіть тепло зберігає, – зазначила вона й сумно всміхнулася. Ти обіймала її плечі, торсала її, накинулася на неї, немов ураган. Твоя радість прогнала її смуток.

І тоді ми вперше повернулися додому без тебе. Ти їхала за нашою машиною на моторолері, а ми пленталися, неначе на волах. У дзеркальці я бачив твій червоний шолом. Я пам’ятаю, як я сказав:

– Ми не можемо жити, весь час боячись, ми повинні дати їй можливість зрости. – І боявся подумати: повинні дати тобі можливість померти.

Я поклав ключ на тумбочку біля дверей і одразу ж скинув туфлі. Усю другу половину дня я вів прийом у себе в кабінеті. Останнім пацієнтом була жінка, що справляла враження людини неабиякого достатку. А її очі із застиглим поглядом нагадували великі ґудзики на її костюмі від відомого кутюр’є. Ініціали того кутюр’є й були на ґудзиках, вони так і залишилися в моїй голові, як останнє роздратування цього дня. Я скидав одяг, уже йдучи до ванної кімнати. Я став під душ, і тут задзвонив телефон:

– Ти собі щось купив?

Твоя мама була пунктуальною, як завжди.

– Аякже.

Я, звичайно ж, збрехав. Того літа я купляв собі рисові зрази, такі кульки з білого рису, підсмажені й дуже смачні. Я зупинявся поїсти їх у гастрономі, якого вже немає. У ньому була мармурова стійка й худорлявий чоловік, який мовчки подавав мою порцію. Три зрази він клав мені на важку тарілку. Знаєш, доню, життя – це клейкий папір, радше оманливий, клей здається нам тривким, здається, що багато речей повинні теж бути тривкими. Потім ти його знімаєш і помічаєш, що бракує багатьох речей, залишається лише кілька дурниць. Так от, для мене однією такою дурницею є ця