Маргарет Мадзантіні - Не йди

Якась машина проїхала шляхопроводом, світло від фар ковзнуло по стіні будинку. Щось зблиснуло в темряві над дверима. Я одразу ж згадав про ключ. Поліз рукою і знайшов його серед напіврозбитих цеглин на своєму місці, у тому ж шматочку розжованої гумки. Я стиснув його рукою, немов хапаючи її. Я не повинен був цього робити, але вже намацував дірку у дверях, щоб вставити туди цей липучий ключ.

Усередині була темрява і той же запах, тільки застояніший. Я був у неї вдома, а її не було, цей злочин мене збуджував… мені було приємно думати, що цей ключ, приліплений над дверима, залишили невипадково, вона це навмисно зробила для мене. Я помацав стіни навколо себе. Знайшов вмикач посеред вищербленого кахля. У центрі кімнати засяяла тьмяна лампочка. Сліпий собака з замуленими очима стояв переді мною, одне вухо в нього стирчало, а друге висіло. І справді, який кепський охоронець. Я загасив світло. Ні, ніякого світла, я чекатиму на неї в темряві. Темрява приховувала мене від самого себе. Я ступив кілька кроків навпомацки й плюхнувся на диван. У будинку панувала цілковита тиша. Було чути лише рухи мого тіла, тіла загарбника, та дихання собаки, що заліз на своє звичне місце під диваном. Я почав пристосовуватися до темряви й уже розрізняв обриси меблів, чорні плями предметів, що на них стояли, і рельєф каміна перед стіною, який нагадував покинутий вівтар. Тому в темряві будинок мав свою сакральність і водночас занедбаність. Ця жінка була тут, попри свою відсутність, її дух відчувався ще більше. Останнього разу я затягнув її на диван. Ми більше не дивилися одне на одного. Я нахилився, щоб знайти те місце, де між поруччям і спинкою залишилися її здригання. Ставши навколішки, я вглядався в темряву. Італія стояла так, я затягнув її в цей кут. Обнюхуючи все навкруги, я шукав той запах, який вона могла відчувати, коли я входив у неї. Я хотів бути нею, щоб зрозуміти ті почуття, котрі викликав у ній. Я навіть і не спробував чинити опір. Полинув у цю безодню насолоди, майже не помічаючи цього. Тепла й глибока насолода розійшлася по животу, пройшлась спиною до самого горла. Вона була саме такою, якою буває насолода в жінки.

Але дуже швидко я знову повернувся у свою чоловічу природу, Анджело, і в мене не залишилося жодного солодкого почуття. Лише запах від мого подиху тоді, як мої останні здригання завмирали на дивані. І ніяковість, і раптовий смуток, який у цій зґвалтованій мною тиші ставав ще сумнішим. Ноги в мене затерпли, я замастився, немов тінейджер. Поряд із моїми колінами був цей собака, який не пропустив жодного мого хтивого здригання. Я піднявся і, натикаючись на меблі, пішов до ванної кімнати. Я знайшов двері й намацав електропроводку, дійшов по ній до вмикача. У дзеркалі перед собою я побачив свої очі, що блищали від тьмяного світла лампочки. Я був у ніші, обкладеній старими кахлями. Відкрив кран. Нахилившись над мийницею, я побачив у склянці на металевому тримачі стару зубну щітку. Разом з огидою до цієї поїденої щітки в мене виникла огида до самого себе. До краю невеличкої сидячої ванни був підвішений гумовий чопик. Поцвіла цератова штора для ванни колихалася трохи далі, закручена на металевій штанзі. Мило охайно лежало в мильниці. На поличці під дзеркалом зберігався лише тюбик з кремом для рук та матова баночка з рідкою пудрою, яку Італія квацяла собі на обличчя. На підлозі стояв кошик з вербової лози, я трішки підняв легку кришку й побачив там купу брудної білизни. Я звернув увагу на зім’яті трусики й почув внутрішній голос, що благав мене скоріше запхнути їх собі в кишеню та понести додому. Я підвів погляд до дзеркала і, дивлячись у свої вовчі очі, подумав, яким же я став чудовиськом.

Я загасив світло й вийшов звідти. Проходячи в темряві повз диван, я нахилився, щоб поправити квітчасту оббивку. Собака заквилив, бо я наступив йому на лапу. Я зачинив двері і хотів покласти ключ на своє місце у схованці, але гумка втратила еластичність. Я спробував розім’яти її пальцями, бо просто слиною вона не приклеювалась. Я почув цокання підборів по металевих сходинках. Поклав гумку до рота і почав її квапливо розжовувати. Ключ випав у мене з рук, і я нахилився за ним. Цокання припинилося, вона пішла по землі. Я підняв ключ, натиснув на нього великим пальцем, і мені нарешті вдалося приліпити його в щілину між цеглинами. Я прослизнув травою вниз і сховався за стіною будинку поряд зі скелетом спаленого автомобіля. Вона з’явилася майже одразу. Дві чорні ноги, призвичаєні до темряви, не поспішали. Між ними була та сама сумка. У неї був стомлений вигляд, спина зігнулася ще більше, ніж зазвичай. Італія потягнулася рукою до схованки над дверима, але ключ упав їй у волосся. Я зрісся зі стіною, поки вона витягала його звідти. Лише одним оком я бачив, як вона пальцями обмацувала ключ, при цьому її обличчя змінювалося, я ледве-ледве це бачив, але інтуїція мені підказувала, який у неї був вигляд. Вона відліпила гумку й стала мацати її пальцями: вона помітила, що гумка була вологою. Озирнулася навколо себе в темряві, потім її очі почали вдивлятися в моєму напрямку. Зараз вона мене витягне звідси, зараз підійде, щоб плюнути мені в обличчя. Ступила два кроки, потім зупинилася. Світло місяця майже не освітлювало її. Я присів за скелетом спаленої машини. Вона пронизувала очима темряву, у якій я затаївся, а може, навіть і побачила мене. Вона дивилася в нікуди, та здавалося, вона знала, що я тут, це можна було прочитати в неї на обличчі. Але далі вона не стала йти. Повернулася до будинку, вставила ключ у замкову щілину й замкнула за собою двері.

Через день ми вечеряли з Манліо в одному з ресторанів центру міста, де столики стоять на відкритій терасі, хитаючись на бруківці, тож треба нахилитися й підкласти якусь картонку під ніжку, щоб столик не хитався, потім, піднявшись, помічаєш, що він почав хитатися в іншому місці, так само буває й у житті. Манліо жартував, випинав груди, та не був веселим. У нього