Каміло Хосе Села - Вулик

— Святий Боже!

Макаріо тихо торкає клавіші, Сеоане бере скрипку.

— Що гратимете?

— «Вербену», якщо ви не проти.

— Давайте.

Донья Роса відходить від естради, а тим часом скрипаль і піаніст із покірливим виглядом школярів розтинають гомін кав’ярні звуками старої, бозна скільки разів граної мелодії.

Грають без нот. У них немає потреби.

Макаріо грає, як автомат, думаючи тим часом про інше:

«От що я їй скажу: „Послухай, дівчино, тут нічого не вдієш. Один дуро за день, ще один за вечір, і дві філіжанки кави. Тобі вирішувати“. А вона, звісно, відповість: „Не мели дурниць. Поміркуй сам: твоїх два дуро та й мені коли-не-коли урок трапиться...“ Матильда, якщо добре поміркувати, янгол, чистий тобі янгол».

Макаріо в душі усміхається, але зовні це майже не помітно. Макаріо — чоловік сентиментальний, він погано харчується, днями йому виповнилося сорок три роки.

Сеоане байдуже дивиться на відвідувачів і ні про що не думає. Сеоане воліє не думати, він просто хоче, щоб день минув швидко, якнайшвидше.

Старовинний годинник із маленькими цифрами, що сяють, мов золоті, відбиває пів на десяту. Цей годинник — неабияка річ, його привіз колись із паризької виставки один юний маркіз — пустоголовий і голий як бубон,— котрий десь у 1905 році залицявся до доньї Роси. Той маркіз звався Сантьяго, він був іспанським грандом і ще замолоду помер від сухот в Ескоріалі[21], а годинник залишився стояти на шинквасі кав’ярні, мовби нагадуючи про швидкоплинний час, який доньї Росі не дав чоловіка, а небіжчикові — можливості щодня їсти гаряче. Таке життя!

В протилежному кінці зали донья Роса, розмахуючи руками, шпетить офіціанта. Інші офіціанти, потай дивлячись у дзеркала, байдуже спостерігають цю сцену.

За півгодини кав’ярня спорожніє. Наче голова людини, яка раптом втратила пам’ять.

— Ідіть геть. Забирайтеся.

— Бувайте, дуже вам вдячний, ви такий люб’язний.

— Дурниці. Вас тут більше не бажають бачити.

Офіціант намагається говорити серйозно, поважно. Однак галісійський акцент позбавляє його слова брутальності та владності, додає лагідності його суворому тону. У людей делікатних, коли щось зовнішнє змушує їх здаватися сердитими, трохи тремтить верхня губа, мовби її лоскоче невидима муха.

— Якщо хочете, я залишу вам книгу.

— Ні, візьміть її з собою.

Мартін Марко, блідий, хирлявий, в обшарпаних штанях і поношеному піджаку, прощається з офіціантом, піднісши руку до свого жалюгідного засмальцьованого сірого капелюха.

— Бувайте, дуже вам вдячний, ви такий люб’язний.

— Дурниці. Ідіть звідси. І більше сюди не потикайтеся.

Мартін Марко дивиться на офіціанта, він хоче сказати тому щось приємне.

— Вважайте мене своїм другом.

— Гаразд.

— Можете покластися на мене.

Мартін Марко поправляє окуляри в металевій оправі й іде. Повз нього проходить дівчина, її обличчя видається йому знайомим.

— Привіт.

Дівчина якусь мить дивиться на нього і йде далі. Вона молода і дуже вродлива. Вбрана бідно. Мабуть, капелюшниця — ті завжди скидаються на аристократок; так уже повелося, що всі добрі годівниці — з Паса, всі добрі куховарки — біскайки, а всі добрі коханки, які вміють зі смаком вдягатися і гідно триматися,— це зазвичай капелюшниці.

Мартін Марко повільно спускається бульваром до церкви святої Варвари.

Офіціант, перш ніж повернутися до кав’ярні, якийсь час стоїть на тротуарі.

«А за душею, либонь, жодного реала!»

Люди йдуть швидко, кутаючись у пальта, намагаючись утекти від холоду.

Мартін Марко, чоловік, який не заплатив за каву, чоловік, який дивиться на місто очима хворої зацькованої дитини, пхає руки в кишені штанів.