Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Хтось розтрубив погудку, що всіх дітей із притулку забирають до Німеччини. А що притулок належав німцям, то вони самі верховодили своїми планами.

Знов прийшла Бечкова неділя. Діти вбралися у свої парадні вишиті сорочечки, напрасовані на кантик штани й взули налощене взуття. Сьогодні мав бути особливий день: дітям знову мали роздавати шоколад. Мартин зачув про це від Тодося: той завше все вишпигує! Але це мало трапитися ввечері, після рецитування віршів. Був погідний святковий день, хоча ще по-весняному прохолодний. Мартин стояв біля Тодося й не зважав, чи дивиться на нього пані Левська. Він глядів на віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь. Мартин відчував, як нагрівалася шибка і як крізь неї проступала весна. Він тримав у руці вербові котики й гладив їх пальцями. Які м’якенькі! Мартинові очі заплющилися самі, він навіть не помітив цього.

– Не спи! – дав йому під бік буханця Тодось. – Побачить пані Левська, то лишишся без шоколадки, та й «стільця» тобі не минути!

– Я з тобою поділюся палицею, – шепнув йому Мартин у відповідь.

– Тримай собі, – прошепотів Тодось і скрутив Мартинові велику дулю.

Його дулі ніхто не бачив, крім пані Левської. Вона кинула на хлопця сердитий погляд, і він збагнув: якщо сьогодні хтось і залишиться без шоколадки, то саме він.

Під час сну Тодось був мало не ідеальною дитиною, майже не жартував, не сміявся й не розказав жодної «страхачки». Своєю поведінкою після обіду він теж був задоволений, хоча весь час потирав руки й голосно зітхав. Якщо так буде далі, можливо, пані Левська пробачить йому ту дулю? Мартин почухав лоба: «Сумніваюся. Пані Левська надто справедлива».

День нічим особливим не різнився, окрім свячення верби. Тепер усі чекали тільки на вечірнє празникування, щоб поласувати солоденьким. Усе було б добре, якби перед вечором не трапився той страшний трафунок. Раптом у притулку роззірвався снаряд, який випустили десь із Черганівки. Він упав біля самісінької криниці саме в той час, коли пані Левська набирала воду. Діти стояли у вікнах і безпомічно переглядалися. Вони знали, що війна ще не закінчилася. Та щоб у притулку були вибухи? Ніхто не знав, хто випустив той снаряд і чи будуть іще. Пан Стоцький про всяк випадок укотре ганяв подвір’ям, щоб пересвідчитись, що ніхто не зостався надворі. Він якось м’яко торкався до голови кожного, гладив волосся й навіть пригортав до себе.

– Не бійтеся! Скоро все минеться. Ще трошки. Скоро все буде по-іншому.

Діти блимали очима на пана Стоцького й нічого не тямили. Вони робили все, що він казав: поспіхом зачиняли в кімнатах двері, зіщулювалися, нишкли й вичікували, що буде далі.

Почало сутеніти. Пан Стоцький тихцем почав сам роздавати шоколадки. Без жодних коментарів. Тодосеві теж дали. Та він і не розгорнув її. І ніхто не розгорнув: страх був дужчий. Діти трималися за руки. У них дзенькотіли зуби й гупало в грудях. Вони прилипали до шибок, як хрущі, що шукали світла. Мартин увесь час думав про пані Левську. Його голос тремтів:

– Ти справді її видів?

– Видів, – здригнувся Тодось.

– Її точно забрали? – ледь розбірливо белькотав Мартин.

– Точно. Осколок влучив їй у ногу.

Мартин заплющив очі й почав молитися. Молитися так, як вчила його пані Левська, просячи Бога про її одужання.

Пані ляґерова допровадила Мартина до дверей із заднього двору.

– Чекай тут, – сказала вона, стримуючи хвилювання. – Я зараз повернуся.

Мартин глянув у вікно. Небо заворсилося, насупилося, потемніло. Мигцем гусли хмари, прикриваючи останні латки блакиті. Перші важкі краплі дощу падали на лутку, роздзвонюючи початок дощовиці. Та й справді, за якусь мить розгостила справжня злива, яка зібралася досхочу напоїти землю. Мартин чипів біля дверей і майже не дихав. Він боявся, що буде громовиця. Та громовиці не було. Він не знав, скільки ще має тут чекати й кого пильнувати.

Урешті двері відчинилися. Мартин побачив невелику на зріст жінку в широкому сардаку, крислатій кресані та широких ногавицях.[57]

– Живий! Дєкувати Богу! – кинулася вона до Мартина й обхопила мокрими руками.

Мартин відсахнувся.

– Мартинцю! То я, Стефка. Прийшла по тебе. Ходи, – тремтів її голос.

– Я нікуди не піду, – відсахнувся Мартин.

– Як не підеш? То я, Стефка! – Ухопила Мартина за руку, розгублено визираючи з-під великої крисані.

– Я нікуди не хочу звідси йти! – нажабився Мартин.

– Це ж твоя мама, – стрепенулася пані Зося. – Ти що, не впізнаєш її?

– Я не хочу нікуди звідси йти! – набурмосився ще дужче Мартин.

– Ти мусиш, – м’яко мовила пані ляґерова.

– Нічого я не мушу. Я не хочу звідси йти! – пручався хлопець. Його голос дрижав, як лист на вітрі.

– Ти не можеш тут більше залишатися, – прокоментувала пані Зося. – Завтра всіх звідси забирають.

– Це неправда! Ви тільки