Олександра Бракен - Темні уми

І тільки пошепки. Якщо вірити чуткам, то це антиурядове об’єднання. Вони — так нам розповідали молодші діти, котрі останніми прибули в табір, — намагались зруйнувати табірну систему. Кажуть, що члени Ліги переховували дітей, щоби тих не забирали. Я завжди вважала, що це казочка, вигадана нашим поколінням. У таке важко повірити.

— Ми… — сказала Кейт, зробивши після цього промовисту паузу, — ми є організацією, що присвятила себе допомозі дітям, котрі постраждали від нових урядових законів. Джон Елбен — чула про такого? Колись він був радником із розвідки в Ґрея.

— Він заснував Дитячу Лігу?

Вона кивнула.

— Коли померла його донька, він усвідомив, що трапиться з дітьми, котрі вижили, відтак покинув Вашинґтон і спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дітьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настільки далеко, що ні «Нью-Йорк Таймс», ні «Пост», ні будь-яке інше видання не зважилося би розповісти правду, позаяк усіх їх Ґрей узяв в шори, мотивуючи це «питанням національної безпеки», а маленькі видання з фінансових причин взагалі змушені були закритися.

— Отже… — Я намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, мені не почулося. — Він створив Дитячу Лігу… щоби нам допомагати?

Обличчя Кейт осяяла усмішка.

— Абсолютно правильно.

То чому ти тільки мені допомогла?

Питання вигулькнуло, як чортополох — колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається — так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.

— А що з рештою? — не впізнала я власного голосу. — Що з іншими? Тобто іншими дітьми?

Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.

— Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.

Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!

Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там…

— О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти. — Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. — Я мала на увазі… навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.

— Просто я там їх залишила… — мовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї. — Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?

— Я вже казала тобі, — тихо промовила вона. — Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта — у безпеці.

— Вони завжди у небезпеці, — заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала ногою за межі ізолятора.

Як вона могла не помітити? Як вона могла не почути, не відчути, не вдихнути? Повітря у Термонді було наскільки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлі.

У тому місці я вже через добу знала, що там навіть повітря пройняте ненавистю та жахом, які по колу живлять одне одного. ССПівці нас ненавиділи, тому змушували нас їх боятися. А ми, боячись, ненавиділи їх ще більше. Панувало мовчазне усвідомлення, що ми у Термонді з вини одні одних. Без солдатів не було би табору, але якби не було Псі-виродків, то й солдати були б не потрібні.

То хто ж винний? Усі? Ніхто? Чи ми?

— Тобі слід було мене залишити, а забрати когось іншого, когось кращого, бо ж їх через це покарають; я знаю, що вони скривдять їх, і це я винна, що пішла, що залишила їх там.

Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись, — як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?

Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона з’їхала на узбіччя. Прибравши ногу з педалі газу, вона дозволила автівці ще трохи проїхати, аж поки та не зупинилася сама. Після цього я потягнулася рукою до дверної ручки, відчуваючи, як мене пронизує шпичаками безмежне горе.

— Що ти робиш? — запитала Кейт.

Вона ж зупинила автівку, бо хотіла, щоб я вийшла, хіба ні? Я б так само вчинила, якби ми помінялися з нею місцями. Чи я щось не так зрозуміла?

Я ухилилася від її руки, коли вона потяглася в