Олександра Бракен - Темні уми

мій бік, але замість відчинити двері, вона, хлипаючи, закрила їх, після чого повільно провела долонею мені по плечі. Я зігнулась, втискаючись у спинку крісла якомога дужче, силкуючись уникнути її дотику. Мені ще ніколи не було так зле: у голові гуділо, а це означало, що я зараз перебуваю на небезпечній межі втрати контролю. Якщо їй спаде на думку мене обійняти, чи погладити по руці, чи щось подібне, як ото вчинила б моя мама, то вже з моєї реакції вона зрозуміє, що цього в жодному разі не слід робити.

— Послухай мене дуже уважно, — сказала вона, при цьому жодним чином не хвилюючись, що будь-якої миті може нагодитися машина чи ССПівець з дорожного патруля. Вона дочекалась, поки я погляну їй просто у вічі. — Найголовніше — це те, що ти навчилась виживати. Не дозволяй нікому змушувати тебе почуватися в чомусь винною чи вважати, що ти заслуговуєш бути в тому таборі. Ти — важлива, і ти потрібна. Ти важлива для мене, для Ліги, для майбуття. — Вона затнулась. — Я ніколи не кричатиму на тебе, не скривджу, не дам тобі голодувати. Я захищатиму тебе решту свого життя. Я ніколи до кінця не збагну, через що ти пройшла, але я завжди вислухаю, якщо ти захочеш про щось розповісти. Зрозуміла?

Хоча до мого горла підступив клубок, зате десь у грудях зробилося невимовно тепло. Я хотіла щось відповісти, подякувати, попросити повторити знову, щоби переконатись, що мені не почулось, що я все збагнула правильно, але не зробила цього.

— Я не зможу удавати, наче цього ніколи не було, — сказала я їй, досі відчуваючи шкірою вібрування електричної загорожі.

— Ти і не повинна. Ніколи не повинна забувати. Але виживання до певної міри полягає у здатності рухатися далі. Є одне слово… — повернувшись і пильно вдивляючись на свої пальці на кермі, промовила вона. — У англійській мові нічого подібного не існує. Це португальське слово. Saudade. Знаєш таке?

Я похитала головою, бо навіть у рідній мові половини слів не знала.

— Це радше… чіткого визначення не існує. Це радше вираження почуттів — страшного суму. Це те відчуття, коли усвідомлюєш, що те, що ти втратила, втрачено навіки і ти вже ніколи його не повернеш. — Кейт глибоко вдихнула. — Мені це слово часто спадало на думку в Термонді. Бо життя, яке у тебе було раніше — яке у всіх нас було колись, — ніколи вже до нас не повернеться. Але знаєш, кожен кінець має свій початок. Дійсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своєму минулому. Почати із чистого аркуша.

Я й справді розуміла, до чого вона веде, усвідомлюючи, що ці слова линуть із тих місцин, де по-справжньому добре і затишно, але коли тебе стільки часу колошматило в страшній круговерті, сама думка про такий поділ свого життя була нестерпною.

— Ось, — мовила вона, опускаючи руку за комір своєї сорочки, а тоді витягнула довгий срібний ланцюжок із округлим, трохи більшим за пучку великого пальця дармовисиком. Коли я простягнула руку, вона опустила ланцюжок мені на долоню. Від тепла її тіла він досі був теплим, але я здивувалась, зрозумівши, що дармовисик — пластиковий.

— Ми називаємо його тривожною кнопкою, — пояснила вона, — якщо тиснутимеш його секунд із двадцять, він активується, і тоді будь-який агент, котрий перебуває поблизу, тобі відповість. Не думаю, що тобі колись доведеться ним скористатися, але я хочу, щоби ти мала його. Якщо колись злякаєшся або якщо нас розлучать, ти натиснеш його.

— Він мене відстежуватиме? — Чомусь від цієї думки мені стало трохи незатишно, але я все одно вдягнула ланцюжок.

— Хіба що ти активуєш його, — пообіцяла Кейт. — Ми зробили їх саме такими, щоби ССПівці випадково не вистежили подаваний ними сигнал. Я обіцяю, Рубі, що тут тебе ніхто не контролює.

Узявши дармовисик, я тримала його великим та вказівним пальцями. Усвідомивши, які в мене брудні руки і скільки бруду позабивалося під нігті, я скинула його. Я і гарні речі поки що не надто гармоніюємо.

— Можна я ще дещо спитаю? — Я почекала, поки вона нарешті знову виїде на дорогу, але навіть тоді мені довелось докласти зусиль, щоб вичавити із себе ці слова. — Якщо Дитячу Лігу створили, щоби покінчити з таборами, чому ти взагалі завдала собі клопоту витягати звідти нас із Мартіном? Чому ти просто не підірвала Контроль-вежу, поки перебувала всередині?

Кейт на мить затулила рот рукою.

— Мене не цікавлять такі операції, — мовила вона. — Мене цікавить те, що справді дає результат, — допомагати вам, діти. Можна зруйнувати фабрику, а вони лише натомість збудують нову. Але якщо зруйнуєш життя — то по всьому. Людину вже ніколи не повернеш.

— А взагалі люди в курсі? — витиснула я з себе. — Чи люди знають, що вони взагалі нас не переробляють?

— Поняття не маю, — мовила Кейт. — Дехто все своє життя заперечуватиме їхнє існування, віритиме у те, у що хочуть вірити щодо таборів. Мабуть, більшість людей здогадується, що тут щось не так, але вони занадто поринули у свої проблеми, аби допитуватися, що робить уряд у таборах. Гадаю, їм хочеться вірити, що з вами добре поводяться. Відверто кажучи… вас вже й залишилася жменька.

Я знов випросталась.

— Що?

Цього разу Кейт не мала сил на мене глянути.

— Я не хотіла стати тією, хто розповість тобі про це, але зараз все набагато гірше, ніж було раніше. За останніми даними Ліги,