Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

Раптом цієї ж миті якийсь незначний і непомітний депутат гукнув йому: «Et Fouché?» — «І Фуше?» Ім’я названо, ім’я того, хто вже мав на собі тавро ватажка змовників і зрадника революції. Робесп’єр тепер може й повинен ударити. Але дивно, незбагненно дивно, Робесп’єр ухиляється: «Я тепер не хочу його чіпати, я слухаю тільки голос свого обов’язку».

Ця ухильна відповідь Робесп’єра належить до таємниць, які він забрав у могилу. Чому пощадив, уже відчуваючи, що йдеться про смерть і життя свого найлютішого ворога? Чому не розбив його, чому не кинувся на відсутнього, на єдиного відсутнього з усіх? Чому він не скинув цим тягар із решти, що теж відчули переляк і, безперечно, відкупилися б Фуше, аби самим урятуватись. Того самого вечора — це стверджував Сен-Жюст — Фуше ще раз спробував порозумітися з Робесп’єром. Були це хитрощі чи щирість? Чимало очевидців бачили, як він того дня сидів на лаві з Шарлоттою Робесп’єр, своєю колишньою нареченою: чи справді він знову спробував намовити пристаркувату панну бути йому заступницею перед братом? Чи справді у відчаї, аби голову врятувати, Фуше хотів зрадити змовників? Чи, може, хотів приспати Робесп’єра й приховати змову, вдати перед ним каяття та відданість? Чи цей дворушник і тоді, як уже сотні разів, грав подвійними картами? А може, непідкупний, та водночас загрожений Робесп’єр прагнув полегшити свою долю, коли тієї миті був ладен пощадити найненависнішого ворога? Чи небажання звинуватити Фуше свідчило про таємну угоду, чи було просто відмовкою?

Цього ніхто не знає. І сьогодні, через стільки років, над постаттю Робесп’єра ще нависає морок таємниці, цього Непроникного до решти не розгадають ніколи. Не знатимуть його останніх думок: чи він справді прагнув диктатури для себе, чи республіки для всіх; хотів урятувати революцію чи успадкувати її, як Наполеон? Ніхто не знає Робесп’єрових найпотаємніших думок тієї останньої ночі з 8-го на 9 термідора.

Бо таки це остання ніч, уночі все й вирішилось. У місячному сяєві душної й гарячої липневої ночі примарно зблискує ґільйотина. Трійці Тальєн—Баррас—Фуше чи Робесп’єрові переб’є завтра карк її холодне лезо? Жоден із шестиста депутатів не пішов спати цієї ночі, обидві партії ладнаються до останньої боротьби.

Робесп’єр з Конвенту подався до якобінців; у миготінні свічок, тремтячи від збудження, читає він їм промову, яку відкинули депутати. Облудне схвалення ще раз, востаннє огортає його зусібіч, та вже його не одурить той тритисяч­ний галас, що тиснеться до нього, називаючи промову заповітом. Тим часом його охоронець печаті — Сен-Жюст, — аж поки засіріло надворі, відчайдушно борониться в комітеті проти Коло, Карно та решти змовників, а водночас у кулуарах Конвенту виплітається мережа, в якій завтра має заплутатись Робесп’єр. Двічі, тричі, мов за човником у ткаць­кому верстаті, оббігають нитки від правих до лівих, від партії «гори» до давніх реакціонерів, аж поки, зрештою, на світанні виткались у міцну й нерозривну угоду. Тут раптом знову виринає Фуше, бо ніч — його властива стихія, інтриґа — його справжня царина. Його свинцево-сіре, а від страху ще й ніби крейдою припорошене обличчя марою бродить у напівосвітлених покоях. Він нашіптує, лестить, обіцяє, застерігає, залякує й погрожує то одному, то другому і йде спочивати тільки тоді, як укладено спілку. Зрештою о другій годині ранку всі супротивники одностайні в тому, щоб знищити спільного ворога — Робесп’єра. Аж тепер нарешті Фуше може лягти й спочити.

На засіданні 9 термідора Жозефа Фуше теж немає. Але він може собі дозволити не прийти й спочивати, бо його робота зроблена, тенета виплетено, більшість, нарешті, ухва­лила вже не випускати живим наймогутнішого й найнебезпечнішого. Ледве почав Сен-Жюст, Робесп’єрів зброєносець, підготовану вбивчу промову проти змовників, як уже втрутився Тальєн, бо ж учора вони ухвалили не дати говорити жодному з тих, хто мав силу слова, — ні Сен-Жюстові, ні Робесп’єрові. Слід задушити обох, перше ніж вони заговорять, перше ніж когось звинуватять, — отож і метнулися тепер, спритно керовані прихильним головою, один за одним на трибуну промовці, а коли Робесп’єр хотів боронитися, то галас, рев і тупіт покривали його голос — зачаєне боягузтво шести сотень наляканих душ, ненависть і заздрість, сформовані за тижні й місяці, кинулись тепер на нього, хоч кожен і тремтів перед ним. О шостій вечора вже все вирішене, Робесп’єра схоплено й запроторено до в’язниці; марно його друзі, справжні революціонери, які шанували в ньому полум’яний і незламний дух республіки, звільнили й заховали його в муніципалітеті, — вночі війська Конвенту штурмом узяли цей бастіон революції, і о другій годині ночі, двадцять чотири години по тому, як Фуше зі спільниками затвердив угоду про його смерть, Максиміліан Робесп’єр, ворог Фуше і ще вчора наймогутніший у Франції, заюшений кров’ю, з розбитими щелепами лежав упоперек на двох стільцях у передпокої Конвенту. Велику дичину впольовано, Фуше врятований. Наступного дня пополудні протурчали вози до місця страти. Терор скінчився, але вигас і вогненний дух революції, героїчна доба минулася. Тепер настала доба спадкоємців, авантюрників і здирць, здобичників і дворушників, генералів і грошоробів — доба нової ґільдії. Тепер, звичайно, настала й доба Жозефа Фуше.

Вози з Максиміліаном Робесп’єром і його спільниками неквапно котилися вулицею Сент-Оноре — трагічним шляхом Людовіка XIV, Дантона, Демулена і шести тисяч інших жертв — до ґільйотини, а тим часом туди ж дотискалася зраділа й піднесена юрба цікавих. Страти знов обернулися на народне свято, над покрівлями майорять прапорці й корогви, з кожного вікна зринають радісні вигуки. Хвиля радощів затопила Париж. Коли впала до кошика Робесп’єрова голова, над величезним майданом загримів суцільний екста­тичний радісний гук. Змовники вразились: чому так несамовито вітає народ страту тієї людини, яку ще вчора Париж і Франція шанували, мов Бога? Ще дужче вразились, заходячи до Конвенту, Тальєн і Баррас, коли розхвильований натовп захопленими вигуками зустрів їх як тирано­вбивць, борців проти терору. Вони були приголомшені. Адже, вбиваючи цього незмірно вищого чоловіка, їм хотілося тільки позбутися того незручного чеснотливця, що їм усім на ногу наступив, але дати ґільйотині іржавіти, припинити терор — такого ніхто й у