Кларісе Ліспектор - Час зірки

виховання є вміння брехати. Вона брехала навіть самій собі у швидкоплинних мріях, заздрячи колезі. Наприклад, її винахідливості: Макабеа бачила, як, прощаючись з Олімпіко, та цілувала кінчики власних пальців і посилала поцілунок у повітря, наче випускала на волю пташку. Макабеа ніколи б до цього не додумалася.

(Ця історія — тільки факти, необроблений матеріал, що потрапив до мене раніше, ніж я встиг про нього подумати. Я знаю багато такого, чого не можу висловити. Тоді про що ж думати?) Ґлорія, може, через докори сумління, сказала їй:

— Олімпіко — мій, але ти обовʼязково знайдеш собі нового коханого. Я кажу, що він мій, бо мені так сказала ворожка, і я не можу не послухати її: вона — медіум і ніколи не помиляється. Чому б тобі не заплатити за консультацію і не попросити її поворожити тобі?

— Це дуже дорого?

Я геть втомився від літератури; тільки німота оточує мене. Якщо я й досі пишу, то лише тому, що мені нічого більше робити на цьому світі в очікуванні смерті. Пошуки слова в темряві. Незначний успіх захоплює мене й жене з дому світ за очі. Мені хочеться вивалятися в багнюці, мене жене мало підвладна розумові потреба в приниженні, потреба в оргії та абсолютній насолоді. Гріх притягує мене, все заборонене полонить. Я хочу бути куркою і свинею водночас, а потім убити їх і випити їхню кров. Думаю про стать Макабеї — немовля, проте неочікувано вкрите густим чорним волоссям, — її стать була єдиною виразною ознакою її існування.

Вона не просила, але її стать вимагала, наче соняшник, що виріс у могилі. Що ж до мене, то я втомився. Можливо, від товариства Макабеї, Ґлорії та Олімпіко. А від лікаря з його пивом мене нудить. Мені треба бодай на три дні відволіктися від цієї історії.

У ці останні три дні, один, без своїх героїв, я зникаю як особистість, вилізаю сам із себе, як з одягу. Знеособлююся, аж поки не засну.

Але тепер я повертаюсь і відчуваю, що сумую за Макабеєю. Тому продовжую:

— Це дуже дорого?

— Я позичу тобі. Навіть на мадам Карлоту, яка знімає пристріт із людей. Вона зняла з мене пристріт опівночі тринадцятого серпня в пʼятницю на террейро[31] Сан-Міґел. Вони зарізали над моєю головою чорне порося та сім білих курок і розірвали мій одяг, так що я була вся в крові. Ти смілива?

— Не знаю, чи зможу я дивитися на кров.

Можливо, тому що кров — інтимна таємниця кожного, животворна трагедія. Але Макабеа знала тільки, що вона не може дивитися на кров, інше вигадав я сам. Мене страшенно цікавлять факти: це — тверде каміння. Від них не можливо втекти. Факти — це слова, сказані світом.

Отже.

Отримавши несподівану допомогу, Макабеа, яка ніколи в житті нічого не просила, цього разу попросила в шефа відгул з причини вигаданого зубного болю і взяла у Ґлорії гроші, які навряд зможе колись віддати. Такий сміливий вчинок надихнув її на ще більшу відвагу (вибух): зметикувавши, що позичені гроші — чужі, вона вирішила, що може їх витрачати. І Макабеа вперше в житті взяла таксі й поїхала до ворожки. Підозрюю, що вона зробила це з відчаю, хоч і не знала, що втратила надію; вона була спустошена до краю, ледве могла рухатися.

Макабеа легко знайшла будинок мадам Карлоти, і це здалося їй добрим знаком. Одноповерховий будиночок містився зліва за рогом, і між камінням бруківки пробивалася трава — вона одразу звернула на неї увагу, тому що завжди помічала все дрібне й незначне. Поки Макабеа натискала на кнопку дзвоника, в її голові блукала думка про те, що трава — це так легко і просто. В її голові часто виникали різні безпричинні думки, бо, незважаючи ні на що, вона мала внутрішню свободу.

Мадам Карлота сама відчинила їй двері та сказала найбільш природним тоном, ніби очікувала саме на неї:

— Мій оріша[32] вже попередив мене, що ти прийдеш, дорогенька. Як тебе звати? О, так? Гарне імʼя. Заходь, радосте моя. У мене клієнт, зачекай мене тут. Випʼєш кавусі, квіточко моя?

Макабеа була дещо спантеличена, бо її ще ніколи так тепло не приймали. І почала пити, дбаючи про своє хитке життя, холодну і майже несолодку каву. Водночас вона із захопленням і повагою розглядала кімнату, в якій її залишили. Там усе було розкішне. Жовтий пластик на кріслах й диванах. І навіть квіти з пластику. Пластик був усюди. Макабеа сиділа роззявивши рота.

Нарешті, із задньої кімнати вийшла дівчина з червоними від сліз очима, і мадам Карлота веліла Макабеї ввійти. (Мені так набридло боротися з фактами, мене вбиває повсякденність, мені лінь писати цю історію, адже це лише сповідь. Помічаю, що пишу про те, що навколо мене. Я не відповідаю за те, що зараз пишу).

Продовжимо, хоча потрібно докласти зусиль: мадам Карлота була пишною жінкою, фарбувала пухкі губи у яскраво-червоний колір і румʼянила сальні щоки. Вона була схожою на велику напіврозбиту порцелянову ляльку. (Я розумію, що це не додає глибини моїй розповіді. Описи втомлюють мене).

— Не бійся, всі твої справи владнаються. Кому допомагаю я, тому допомагає Ісус.

І мадам Карлота вказала на картину, де карміном і золотом було зображено серце Христове.

— Я обожнюю Ісуса. Просто божеволію від Нього. Він завжди допомагав мені. Слухай, коли я була зовсім юною, моя зовнішність дозволяла мені бути жінкою легкої поведінки. І моє життя було дійсно легким, слава Богу. Потім, коли я вже не вартувала багато на ринку, Ісус