Кларісе Ліспектор - Час зірки

очі від подиву. Річ у тім, що серед брудного безладу дрібній буржуазії таки вдається облаштувати відчутний комфорт, якщо всі гроші витрачати на їжу, а в передмісті їдять багато. Ґлорія жила на вулиці, названій на честь якогось генерала, і була дуже задоволена тим, що мешкала на цій вулиці імені військового, так вона почувалася у більшій безпеці. В її будинку навіть був телефон. Можливо, тоді Макабеа, хоч і не вперше, побачила, що для неї немає місця в цьому світі вже тому, що Ґлорія стільки їй дала. Тобто: велику чашку справжнього шоколаду на молоці, безліч різноманітних тістечок, не кажучи вже про невеликий пиріг. Макабеа, коли Ґлорія вийшла з вітальні, — сховала одне печиво в свою торбинку. А потім просила вибачення у тої абстрактної Сили, що дає та забирає. І відчула себе прощеною. Сила пробачила їй.

Наступного дня, в понеділок, вже й не знаю, чи через те, що її печінка не витримала удару шоколадом, чи через те, що вона перенервувала, долучившись до напою багатих, але Макабеї стало зле. Проте, вона ні за що не хотіла прочистити шлунок, щоб не марнувати шоколадну розкіш. А за декілька днів, отримавши зарплату, вона набралася сміливості та вперше в житті (вибух) пішла до дешевого лікаря, рекомендованого Ґлорією. Лікар оглянув її раз, другий, потім третій.

— Ти сидиш на дієті, щоб схуднути, дівчинко?

Макабеа не знала, що відповісти.

— Що ти зазвичай їси?

— Хот-доги.

— І все?

— Іноді сандвіч з ковбасою.

— А що ти пʼєш? Молоко?

— Тільки каву й освіжаючі напої.

— Які освіжаючі напої? — запитав він, аби щось сказати. І додав навмання:

— Тебе іноді нудить?

— Ні, ніколи! — закричала вона перелякано, тому що не була божевільною й не марнувала добро, як я вже казав.

Лікар оглянув її та зрозумів, що вона аж ніяк не сидить на дієті, щоб схуднути. Але йому значно зручніше було повторювати, що вона не повинна дотримуватись дієти. Він знав, як усе насправді, адже лікував бідних. Ось що він казав їй, поки виписував рецепт зміцнювального засобу, який вона потім не купила, бо вважала, що відвідати лікаря — це, власне, вже ліки. Лікар роздратовувався чимраз більше, сам не розуміючи, чому, і нарешті вибухнув:

— Ця дієта з хот-догами — звичайний невроз. Усе, що тобі справді необхідно, — знайти психоаналітика!

Вона нічого не зрозуміла, але подумала, що лікар чекає, аби вона усміхнулась. І вона усміхнулася.

У лікаря, дуже товстого і спітнілого, був нервовий тик, через що час від часу його губи ритмічно розтягувалися. Через це враження було таке, що він от-от розплачеться, як маленька дитина.

У цього лікаря не було жодної мети. Він став лікарем, щоб заробляти гроші, але зовсім не через любов до професії чи хворих. Тому він пропускав повз вуха скарги пацієнтів і вважав бідність огидною. Він працював для бідних, але терпіти їх не міг. Вони були вигнанцями з того високого суспільства, до якого сам він не належав. Він чудово усвідомлював, що нічого не вартий як лікар, що не володіє новими методами лікування, але годився для бідних. Він мріяв про те, щоб мати гроші й робити саме те, що йому більш за все подобалось: нічого.

Коли він сказав, що має оглянути її, Макабеа заявила:

— Я чула, що у лікаря треба роздягатися, але я нічого не зніму.

Він зробив їй рентген і сказав:

— У тебе починається туберкульоз.

Макабеа не знала, добре це чи погано, але, як людина вихована, сказала:

— Щиро дякую, справді?

Лікар просто не дозволяв собі співчувати. Та все ж сказав:

— Коли не знаєш, що поїсти, зроби собі спагеті по-­італійськи.

А потім додав із тою дещицею доброти, яку вважав припустимою, бо також відчував себе несправедливо обділеним:

— Це не дуже дорого.

— Ця їжа, яку ви назвали, я ніколи в житті її не їла. Це смачно?

— Звісно, що так! Тільки поглянь на мій живіт! Це все результат щедрих порцій макаронів і великої кількості випитого пива. Забудь про пиво, краще не вживати алкоголю. Вона повторила втомлено:

— Алкоголю?

— Ти хоча би щось знаєш? Грім тебе побий!

Так, я люблю Макабею, мою любу Маку, люблю за її незугарність і цілковиту анонімність, бо вона ні для кого не існує. Люблю за те, що вона худа і має хворі легені. Як би я хотів, щоб вона розтулила вуста і сказала:

— Я одна в цілому світі й нікому не вірю, всі брешуть, навіть у миті любові. Одна людина не може бути чесною з іншою, правда відкривається мені лиш тоді, коли я одна.

Але Макабеа ніколи не говорила такими довгими фразами, адже була небагатослівною. Річ у тім, що вона не усвідомлювала свого становища, ніколи не жалілася і навіть вважала себе щасливою. Вона аж ніяк не була ідіоткою, але відчувала по-ідіотськи абсолютне щастя. Також вона ніколи не зважала на себе: просто не вміла. (Бачу, що намагаюсь наділити Макабею власними звичками: це мені щоденно потрібно мати декілька годин самотності, інакше «я гину»).

Що ж до мене, то лише в самотності я є самим собою. Коли я був малим, мені часом здавалося, що я можу впасти з Землі. Чому хмари пливуть по небу й ніколи не падають? Тому що сила тяжіння менша за виштовхувальну силу повітря. Розумно, чи не так? Так, але коли-небудь вони впадуть на землю краплями дощу. Це — мій реванш.

«Вона нічого не розповіла Ґлорії...»

Вона нічого не розповіла Ґлорії, бо зазвичай брехала: вона соромилася правди. Брехня здавалася набагато пристойнішою. Вона вважала, що ознакою доброго