Кларісе Ліспектор - Час зірки

— У мене весь час болить.

— Де?

— Всередині, не знаю, як пояснити.

Крім того, вона дедалі частіше не могла нічого пояснити. Вона перетворювалася на одноклітинну істоту. І якимось чином у найбільш простих і відвертих речах знаходила чарівність гріха. Їй подобалося відчувати, як плине час. Хоча вона не мала годинника, а може, якраз тому, у неї було багато часу. Вона жила надзвуковим життям. Ніхто не помічав, що вона долала своїм існуванням звуковий барʼєр. Для інших вона не існувала. У Макабеї була єдина перевага перед іншою частиною людства — вона вміла ковтати пігулки без води, насухо. Ґлорія, даючи їй аспірин, завжди захоплювалася цією її здатністю, що вже втішало Макабею.

Ґлорія завжди попереджала її:

— Одного дня пігулка застрягне в твоєму горлі і тобі буде гірше, ніж курці з недорізаною шиєю, що бігає в паніці.

Якось Макабеа відчула справжній екстаз. Це сталося, коли вона побачила дерево, таке величезне, що вона ніколи не змогла б обхопити руками його стовбур. Але, попри цю радість, вона жила без Бога в душі. Молилася байдуже. Так. Але загадковий чужий Бог іноді дарував їй благодать. Щаслива, щаслива, щаслива. Її душа майже летіла. І перетворювалася на летючу тарілку. Вона намагалася розповісти про це Ґлорії, але не знайшла слів. Макабеа не вміла говорити, та й про що, зрештою, вона могла розповісти? Про повітря? Вона не могла розповісти про все, бо «все» — це порожнеча.

Іноді благодать наздоганяла її просто в конторі. Тоді вона йшла до туалету, щоб побути наодинці. Стояла там і посміхалася, поки відчуття не проходило (мені здається, цей Бог був дуже милосердним до неї: давав їй те, що потім забирав). Вона стояла, не думаючи ні про що, зі скляними очима.

Ґлорія не була її подругою: тільки колегою. Ґлорія, пухка, біла, байдужа. Вона дивно пахла. Мабуть тому, що зрідка милася. Вона висвітлювала, а не голила волосся на ногах і під пахвами. Олімпіко думав: цікаво, а внизу вона також білявка?

Ґлорія відчувала до Макабеї дивне материнське почуття. Коли Макабеа виглядала надто сумною, Ґлорія запитувала:

— І звідки такий настрій?

Макабею, яку ніхто ніколи не дратував, тіпало від звички Ґлорії висловлюватися незавершеними фразами. Ґлорія понад міру парфумилася сандаловим одеколоном, і Макабею, в якої був делікатний шлунок, нудило від цього запаху. Але нічого не казала колезі, бо Ґлорія тепер була її єдиним звʼязком зі світом. До її світу належали: тітка, Ґлорія, сеу Раймундо, Олімпіко — і десь там, далеко, дівчата, з якими вона ділила кімнату. Водночас Макабеа спілкувалася з портретом юної Ґрети Ґарбо[28]. На мій великий подив, бо я й уявити не міг, що її обличчя може щось промовляти до Макабеї. Ґрета Ґарбо, — несвідомо відчувала вона, — ця жінка має бути найголовнішою на світі. Але зовсім не хотіла стати величною Ґретою Ґарбо, трагічна чуттєвість якої самотньо стояла на пʼєдесталі. Вона хотіла бути схожою, як я вже казав, на Мерилін. Одного дня у пориві відвертості Макабеа зізналася в цьому Ґлорії. Ґлорія зареготала:

— На неї, Мака? Так ніби тобі чогось бракує!

Ґлорія була дуже задоволена собою: склала собі високу ціну. Вона знала, що має притаманний мулаткам густий пушок над верхньою губою, який висвітлювала. Світлий пушок. Майже вуса. Ґлорія була хитрою, але з сильним характером. Вона жаліла Макабею, але ж сама Ґлорія влаштувалась у житті, а хто цю дівчину змушує бути дурепою? І Ґлорія вирішила: я не маю нічого спільного з нею.

Ніхто не може зазирнути в чуже серце. Макабеа розмовляла з Ґлорією — але ніколи не відкривала їй найпотаємніше.

Ґлорія мала грайливі сідниці, курила цигарки з ментолом, аби приємно пахло з рота, коли вона цілуватиметься з Олімпіко. Ґлорія була задоволена: вона отримала все, що хотіла. І ще був у ній якийсь виклик, який можна висловити однією фразою: «Ніхто не сміє командувати мною». Одного разу вона витріщилась на Макабею і дивилася, дивилася, дивилася на неї. Потім не витримала і спитала з легким португальським акцентом:

— О жінко, в тебе що, нема обличчя?

— Звичайно, є. То так здається, бо в мене плаский ніс, я з Алаґоас.

— Скажи мені одну річ: ти думаєш про своє май­бутнє?

Питання залишилось без відповіді, бо Макабеа не знала, що сказати.

Чудово. Повернімося до Олімпіко.

Він, аби справити враження на Ґлорію і потім пишатися цим, купив на ярмарку в торговців з північного сходу малагетського перцю[29] і, щоб показати своїй новій коханій, який він витривалий, набив повний рот цим диявольським плодом і зжував. Навіть не запив склянкою води, щоби погасити вогонь у шлунку. Але це пекло, майже нестерпне, загартувало його, не кажучи вже про те, що налякана Ґлорія почала йому коритися. Тож Олімпіко замислився: ну, хіба я не переможець? Він наче трутень причепився до Ґлорії: вона давала йому мед і живильні соки. Олімпіко ні хвилини не шкодував, що порвав із Макабеєю, бо його доля повинна стрімко йти вгору, щоб одного дня міг потрапити до світу інших. Він так жадав стати іншим. У світі Ґлорії, наприклад, він, нікчема, розбагатіє. Нарешті, перестане бути завжди зайвим, тим, що ховається навіть від самого себе, соромлячись своєї слабкості: річ у тім, що насправді цей хлопчина — самотнє серце, що тяжко бʼється в просторі. Сертанежо[30] — це, перш за все, терпелива жертва. Я йому пробачаю.

Ґлорія, бажаючи компенсувати Макабеї втрату коханого, запросила її до себе додому на недільну вечерю. Спершу вкусити, а потім дмухати? (О, яка банальна історія, я її ледве витримую).

І там (маленький вибух) Макабеа витріщила