Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

по шістнадцять років, і це все, чого вони хочуть. Їх не може стримати жодна заборона на зображення, та все ж відчуття архаїчної провини залишиться назавжди. Вони знають, що чинять погано. Це звільняє, проте не від сорому. Він забере сором зі собою до Парижа.

До світової столиці мистецтва їх наближає кожний, навіть найменший крок, який вони ступають 1910 року вуличками Вільна, відвідуючи заняття в Академії мистецтв на Університетській вулиці. Три роки поспіль. Там вони зустрічають третього однодумця. Його звати Пінхос Кремень, він, з тим своїм вічно трагічним обличчям, родом з Жалудка. Вони пишаються своїми студентськими уніформами, вони й тепер надають їм несамовитого значення. Власниця квартири, крива на одну ногу вдова залізничника, бере по 10 копійок за ліжко в кімнаті на шістьох. Заняття професора Рибакова смертельно нудні, властиво — ці заняття тільки відволікають від справжнього шляху, але вони наввипередки вчаться і вправляються задля міста, яке прийме усіх трьох художників з відкритими обіймами. Адже Париж чекає, вони знають. Парижу не терпиться побачити їх. Вони малюють геть усе навколо, здохлих псів, нужденні двори, похорони, поморщені, тремтячі обличчя і заломлені руки старих торговок.

Ану прикинься мертвим, каже він до Кіко, коли той лягає на підлогу. Тоді прикриває його простирадлом і ставить навколо запалені свічки. Давай, удай мертвого. Але смерть ще не піддається, ще надто рано малювати її. Добре починати вправлятися завчасу. Смерті ти малювати не вмієш. Вона не піддається, розумієш. Спробуй пізніше, спробуй на зайцях, фазанах, індиках. Спробуй намалювати їхню смерть, тоді, може, ти знайдеш шлях до неї.

Вночі вони вислизають надвір і відкривають для себе освітлене блідими гасовими ліхтарями місто. Скупе нічне молоко віленських вулиць. Попри всі загиджені закутки, глибокі калюжі, шрами вулиць і мури, що смердять аміачними випарами, вони відчувають відгомін єдиного міста, яке на них чекає. Вони відкладають на велику поїздку кожну копійку. Вони безконечно ретушують фотографії в одному фотоательє. Першим їде Кремень, 1912 року, і вони заздрять йому, обіцяють скоро приїхати теж. Кіко їде за Кременем через кілька місяців. Цього разу Сутін не передостанній.

Йому здається, що катафалк здійнявся в повітря, летить над Вільно, над цим Єрусалимом Литви, і крізь прозоре дно машини йому видно Набережну, Арсенальську, Антокольську. Видно далеко внизу гору Ґедімінаса і замок Сиґізмунда Старого, костел Анни, костел Петра і Павла та Острабрамську каплицю, гострі ворота, йому не паморочиться голова, але він дивується, що може так виразно все це бачити. Фігура Мойсея в костелі святого Станіслава, до якого вони часто пробиралися, щоб мовчки постояти перед нею. І він справді бачить трьох манюніх студентів живопису, які ганяють вулицями, Кіко, Крема і Хаїма. О, а он місце злиття Віленки і Вілії, литовської Неріс!

І врешті настає незабутня мить, коли доктор Рафелкес, у якого бідні студенти можуть у п’ятницю пообідати, втискає йому в долоню гроші на дорогу. Його доня вирішила віддати серце кращому, вона перестала відповідати на його несміливі погляди. Треба якось необразливо усунути пожадливого їдця, який знати не знає про якісь добрі манери, за столом гнітюче мовчить. Російський паспорт йому видають у Вільні, 20 березня 1913 року за юліанським календарем. Згодом він матиме звичку щоразу погладжувати його, ніби хитру чорну кицьку.

Ма-Бе, куди ми їдемо? До Малинова? Падерборна? Смілович? Розвертаймося. Не їдьмо туди.

Він махає, жестикулює в порожньому просторі.

Краще поїдьмо назад до Шинона, до Ланґрас, будь-куди назад, тільки не туди. Не до місця народження. Немає такої дороги, яка б вела туди. Нас там уже немає, навіть у спогадах. Ніхто там ні на кого не чекає.

Вулик у центрі світу

Як добре йому все видно. Він ще летить, далеко внизу бачить обличчя, приплюснуте до вікна потяга. Своє обличчя. Він бачить очі, що жадібно вбирають ще незнайомі краєвиди, обрамлені димом, що шлейфом тягнеться за локомотивом. Йому знову двадцять років. Весною 1913 року він нарешті таки покинув Вільно. У своєму сорокадев'ятирічному віці він подорожує вниз, він їде два дні та дві ночі, вдивляється у світла, що підстрибують танцюючи повз нього. Невидані краєвиди. Лавки в потязі тверді, із вбиральні затягає різким запахом поту й сечі, проте тремтливе очікування того, що от усе почнеться наново, що подорож приведе врешті туди, де на нього чекають найбільші дива, окрилює його.

Він голодний, як ніколи. Миттєво поглинає тих кілька хлібних шкоринок, оселедця, загорненого в газету, квашені огірки, що їх узяв із собою в дорогу. Він стискає в руці Кремового листа, перечитує його ще і ще.

Живемо ми дуже вбого, але тут багато хто говорить російською, їдиш або польською, ти не почуватимешся загубленим. Тут нема казаков, вони нас залишать у спокої. Ми малюватимемо! Недоладний палац, де ми живемо, просто прекрасний і називається «ля рюш».

І ось він ще раз прибуває до Парижа, надворі 1913 рік, йому знову двадцять. Він мандрує вуликом спогадів аж до моменту свого прибуття до світової столиці мистецтва. Ковно, Берлін, Брюссель, поспішні пересадки немов у сні, важить лише мета. Коли він приїжджає на Північний вокзал, то випадає з потяга, немов з розлупленої навпіл яєчної шкаралупи. Навколо нього — світ, який шварґоче всуціль новими словами, і світ цей називається Париж. Він відразу ж кидається йти, звертається до перехожих, промовляючи із затинанням одне лиш слово «ля рюс», показує Кремового листа, його посилають під землю. Там якісь безконечні переходи лабіринту з нестерпним кислим смородом, тож він знову видобувається на денне світло