Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

У такий спосіб вище православне духівництво активізувало відносини із польськими й литовськими урядовими колами та самим королем. Хмельницький же не дуже цьому опирався, бо починав бачити зневажливе та загарбницьке ставлення московських урядовців до населення козацької держави. До короля Косів писав, що «Москва нас хоче перехрестити», а патріарх Московський «собі присягать велить». Московські воєводи без відома митрополита втручалися у справи київських монастирів, затримали на деякий час у Києві та піддали допиту настоятеля Слуцького Феодосія. Боярин Василь Бутурлін, прибувши до Києва для складення присяги, замість того щоб розпитати владику про його здоров’я, як це належало за тодішнім етикетом, одразу накинувся на нього: чому і «з якою метою» він ніколи царю «чолом не бив, не писав та царської милості до себе не шукав». Не кращим було й ставлення царя Олексія Михайловича. Після Переяславської угоди на ім’я Сильвестра Косова не надій­шло жодної його грамоти чи листа. Із 27 березня 1654 р. із Москви до Богдана Хмельницького надійшов царський указ, де в грубій формі говорилося: «І тобі би, гетьману Богдану Хмельницькому, того київського митрополита Сильвестра веліти до нас, великого государя, в Москву прислати, щоб він... виправлення дав», тобто виявив покірність. Треба в цьому випадку віддати належне гетьману, який постійно захищав митрополита.

Православні священики напередодні козацьких нарад з приводу присягання на вірність цареві виступали з проповідями проти цього. І так успішно, що козаки Богдана Хмельницького назвали зрадником та звинуватили в тому, що він хоче продати Україну «народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст». Козаки разом з Іваном Богуном заявили, що краще бути «у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові кайдани рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатися без жаху і трепету?».

Однак Хмельницький, тверезо оцінюючи ситуацію, що склалася навколо України, змушений був прийняти протекцію російського царя. До цього змушували грабіжництво орди та непримиренність Польщі до української державності, навіть на обмеженій козацькій території. Сучасні українські дослідники епохи Хмельниччини сходяться на тому, що угода, підписана гетьманом в Переяславі, зовсім не передбачала входження України до складу Московської держави. Створювалась лише своєрідна конфедерація під егідою московського царя, спрямована на розгром Речі Посполитої та протистояння агресії Кримського ханства. За козацькою державою зберігалися дійсна форма правління та інститути політичної влади. Її суверенітет лише частково обмежувався у сфері зовнішньополітичної діяльності, а також зобов’язанням виплачувати певну данину до московської скарбниці. Союз із Москвою Богдан Хмельницький, як би в це не вірили козаки, намагався використати в першу чергу для зміцнення козацької державності, невід’ємною частиною якої мала виступати власна незалежна православна церква.

І в березні 1654 р. гетьманський уряд, подаючи царю «Статті», які б мали регулювати відносини Війська Запорозького і Московського царства, поряд із правами «мирського чину людям», ставить на затвердження й права людей «духовного чину», здавна наданих руськими князями та польськими королями, з вимогою їх не порушувати.

Розглянувши «Статті», цар із боярами звеліли гетьману «бути під нашою царської величності рукою за давніми їхніми правами й привілеями, наданими їм від польських і великих князів литовських», і тих їхніх прав та вольностей порушувати нічим не веліли. Прохання, які стосувались церковних питань, майже не було розглянуто і згадано. Зате бояри одразу вказали на необхідність Київському митрополиту разом із духівництвом бути під благословенням (фактично — під підпорядкуванням) Московського патріарха.

Після того як московські війська зазнали успіхів у воєнній кампанії проти Речі Посполитої в 1654 р., Московська патріархія взяла безпосередньо в своє управління Смоленську, Мсти­славсько-Могилівську та Полоцьку єпархії. Ніби й не «знала», ніби «забула», що це була юрисдикція Київського митрополита.

У зв’язку із цим наприкінці травня 1654 р. Богдан Хмельницький знову порушив перед царем питання відносно прав та привілеїв української церкви. Із Чигирина в Москву від його імені надходять листи, адресовані царю Олексію Михайловичу та патріарху Никону, де він наполягає, аби цар врешті підтвердив давні вільності українського духівництва. Одночасно гетьман просив царя, аби той задовольнив прохання ченців київських Богоявленського, Братського, Пустинно-Микільського монастирів та Печорської лаври.

Проте в Москві із відповіддю зволікали. Православні українські ієрархи усвідомлювали, що відсутність з боку царя гарантійних документів на права та привілеї Київської митрополії робить можливим втручання царських чиновників у її справи і на території власне козацької держави. Утративши надію на допомогу польського короля й наочно переконавшись у рішучості Богдана Хмельницького та його уряду щодо збе­реження канонічного статусу непорушності митрополії, українські духовні особи разом із митрополитом Сильвестром Косовим йдуть на остаточне зближення з гетьманом. До царя послали посольство, до якого входили гетьманські посланці та представники духівництва.

Воно приїхало в липні 1654 р. і привезло цілий список статей, які мало намір затвердити в царя:

1. Затвердити всі права та привілеї митрополії, здавна надані їй великими князями руськими та королями польськими.

2. Залишити її під юрисдикцією Константинопольського патріарха.

3. Визнати право митрополита, єпископів та ігуменів перебувати на своїх посадах до смерті, не допустити втручання у їхні справи духовних Московської патріархії.

4. Найвищою інстанцією українських церковних судів є суд митрополита, апеляція до Москви забороняється.

5. Визнати канонічну підлеглість православних Литви та Волині Київському митрополитові, як це було давніше, гарантувати їм вільні відносини з митрополитом.

6. Надати монастирям маєтки поблизу Києва взамін тих, що лишилися під Польщею, а також відібрати землі, незаконно займані шляхтою.

7. Нікого з українського духівництва «до Великої Росії не затягувати». Коли в когось виникне необхідність побувати у справах в Росії, то нікого силою там не затримувати.

Частина із цих статей, зокрема та, що стосувалась маєткових, земельних прохань, була одразу задоволена царем, щоб зменшити невдоволення духівництва. Але стосовно головної вимоги українського духівництва — залишити Київську митрополію в юрисдикції Константинопольського патріарха — цар запевнив, що цей указ з’явиться згодом, але цього не сталось. Московський уряд визнав за непотрібне задовольняти прохання київського духівництва.

Отже, поїздка посольства до царя Олексія Михайловича фактично виявилася безрезультатною. Далі було загострення відносин між царем та митрополитом. Воно дійшло до того, що на початку лютого 1656 р. Косів відмовив самому царю відправити до нього на деякий час «свого співака Ваську Пикулинського».

У березні 1657 р. Богдан Хмельницький чи не востаннє