Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

становище Київської митрополії. До прикладу, після поразки українських військ під Берестечком польська шляхта відібрала в Києво-Братського монастиря землі, надані Богданом Хмельницьким. Але ж після Білоцерківського договору монастирю можна було забрати ці землі назад.

Отож, під час війни обставини, у яких опинилося вище духівництво православної церкви на українських теренах, були доволі складними. Перемінні успіхи ворожих сторін змушували його бути дуже обережним у своїй поведінці та висловлюваннях. Загроза втратити привілеї, маєтки, здобуті ще за часів Петра Могили та значно розширені в роки війни, змусила українських ієрархів більш детально проаналізувати процеси, що розвивалися навколо них. Урешті-­ решт православна еліта на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим вибрала варіант уникати будь-яких політичних акцій або тих, які б навіть частково мали політичний характер. Така позиція давала їм змогу підтримувати доброзичливі стосунки і з гетьманом, і з польським королем, і з православними патріархами та митрополитами, і з московським урядом, розвивати з ними церковно-господарські зв’язки, а також управляти митрополією та турбуватися про належний професіоналізм її духівництва.

Щоправда, таку політику не дуже розумів і підтримував константинопольський патріарх. Той кожного разу висловлював «велику любов та радість» з приводу перемог Богдана Хмельницького, постійно просив Сильвестра Косова, щоби той «піклувався і старався перед благочестивим та великим вождем (гетьманом — Т. Б.) про встановлення й зміцнення великої церкви Христової», кажучи «добрі, милі та гарно підібрані слова від чистого серця».

Протягом 1649—1651 рр. у Києві побували єрусалимський патріарх Паїсій, митрополити Назаретський Гавриїл та Коринфський Йоасаф. І варто зауважити, що гетьман, не маючи належної політичної підтримки з боку українських православних ієрархів, всіх їх використовував як посередників на переговорах України з Росією, а Паїсія, крім того, ще й з Молдовою та Волощиною.

На початку 1653 р. новий Константинопольський владика Афанасій поїхав до Москви залагоджувати церковні справи. Шлях патріарха пролягав через Україну, де він зустрічався і мав розмову з Богданом Хмельницьким. Гетьман, побачивши такого «чесного чоловіка, деякі справи доручив», аби він «царській величності запропонував таємно».

Поза сумнівом, присутність східних владик сприяла зміцненню церковних інституцій Київської митрополії, позитивно впливала на розвиток релігійної думки в Україні. Вони не тільки відвідували православні монастирі та церкви, але й нерідко особисто правили службу в храмах. Зокрема, Коринфський митрополит Йоасаф тривалий час служив ранкову і вечірню відправи в гетьманській столиці Чигирині.

Упродовж усього періоду, коли Богдан Хмельницький вів переговори з Москвою, митрополит Сильвестр Косів мав добрі стосунки з московським урядом. Задовольняючи прохання в церковних потребах, він натомість отримував жалувані грамоти, які дозволяли збирати в Москві пожертви київським монастирям. Але цікаво те, що митрополит і українське духівництво у своїй більшості, не маючи жодних ворожих настроїв супроти Росії, зовсім не бажали йти під «високу государеву руку». Про московитів в українського духівництва склалась думка, що ті лише на слові християни, а «ділом і звичаями гірше варварів самих». Тому Косів та інші не поділяли намірів гетьмана укласти політичну угоду з Московським царством.

Хоча на політичних переговорах Богдана Хмельницького з урядом Росії питання про підпорядкування митрополії не розглядалося, проте переговори, за словами історика Івана Власовсь­кого, «щиро чи не щиро, але велись найперше в ім’я православія, для спасіння його від гніту в Польщі». Для Богдана ідея захисту православ’я була чи не головним аргументом, який змусив би Московію в союзі з Військом Запорозьким розпочати війну проти Польщі. «Ми, — казав гетьман, — ласки царської шукаємо і бажаємо, тому що від Володимирового святого хрещення одна наша благочестива віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз’єднали нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи».

Царський же уряд вбачав у війні Хмельницького силу, здатну підірвати могутність Речі Посполитої, бачив у ній реальну можливість «повернути» Росії «спірні» землі України, Білорусі та Литви і закріпитися там. Ось чому, підтримавши визвольну війну, Москва намагалася заручитися насамперед підтримкою авторитетного духівництва Київської митрополії, влада якого розповсюджувалася на вказані території. Намагаючись зблизитися з українськими ієрархами, уряд Московського царства без зволікань надав вагому матеріальну допомогу, різного роду жалувані грамоти владикам, великим монастирям і прагнув об’єднати митрополії, залишаючись при цьому «згори».

Проте зусилля Москви були марними, їй так і не вдалося перевести церковно-господарські зв’язки з Київською митрополією в політичну площину. І вина за це покладалась на Богдана Хмельницького. Московський уряд, тоді ще не впевнений у своїх силах, боявся відкрито надати військову допомогу Україні, що означало би опинитися в стані війни з Польщею. На своє виправдання цар та бояри посилалися на політичну інертність українського духівництва, зокрема митрополита. Гетьману не залишалося нічого іншого, як повідомити в Москву, що Сильвестр Косів «радий би поїхати до великого государя бити чолом про підданство Малої Росії, але боїться помсти від поляків, коли государ не згодиться прийняти її».

Проте Косів опирався, як міг, і не реагував на заклики Хмельницького. Тимчасом 1 жовтня 1653 р. Московське царство зважилося оголосити війну Польщі та взяти Військо Запорозьке під свою протекцію, бо там «пани Ради і вся Річ Посполита на православну віру і на св. Божії церкви повстали і хочуть їх знищити». Особливо здивувало московський уряд мовчання, що ним відреагував митрополит на рішення Переяславської ради 1654 р. Лише 16 березня, по приїзді російського посла Василя Бутурліна до Києва, владика пообіцяв, що «тепер уже буде молитися Богові й за царя». Проте й далі не послабив свою впертість та норов. Наступного дня, коли привели до присяги царю поселенців Печерського монастиря — шляхту, міщан та дворових слуг, митрополит заборонив їм присягати. «Як тільки довідається литовський король, — заявив Сильвестр Косів, — що я шляхту та дворових людей своїх до присяги послав, то звелить тих єпископів і духівництво, що по литовських містах перебувають, порубати, я буду перед Богом відповідати за всі ті душі». Крім того, «шляхта його та дворові люди маєтностей не мають, служать за наймом і тому присягати їм не годиться». Тільки через два днів мовлянь та погроз митрополит дає на це свій дозвіл.

У лютому того ж 1654 р. Сильвестр відмовляється надати землі Софійського митрополичого монастиря для побудови під Києвом нової фортеці. Свою відмову владика мотивував тим, що хоч «Хмельницький і піддався під високу государеву руку, тільки він, митрополит, із всім собором про то бити чолом не посилав і живе з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Митрополит, як і раніше, не дивлячись на особи та чини, твердо оберігав Київську митрополію. «А якщо стануть бояри та воєводи на тому місці ставити город, — попередив Сильвестр Косів, — то він буде з ними битися». Конфлікт дійшов до гетьмана і царя. Справа закінчилася тим, що цар грамотою від 30 березня 1654 р. змушений був розпорядитися замінити ділянку монастирської землі, відведеної під забудову фортеці, на іншу. При цьому він примирливо писав гетьману, щоби митрополит не ображався, оскільки землі ніхто не збирається