Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

Старшина вважала духівництво своїм союзником, церква мала великий вплив на селянство і цим впливом могла підтримати організацію нової влади. Заручитися ж підтримкою церкви та її духівництва, особливо чорного, можна було, зокрема, шляхом збереження та розширення монастирського землеволодіння. За підрахунками історика Івана Крип’якевича, у період з 1648 по 1657 р. монастирі отримали понад 80 маєтків, шляхта — близько 50, а старшина — до 20.

Робились певні земельні надання і білому духівництву, очевидно тим представникам, які були вигідні політиці Хмельницького. Наприклад, універсал Богдана, виданий Лазарю Барановичу з нагоди його обрання на Чернігівську кафедру, виразно свідчив про наміри гетьмана зберегти за білим духівництвом їхні маєтності. Зокрема, підтверджувалося право на землі «на віки вічні», заборонялось відбирати чи нападати, чинити шкоду цим маєткам. Існувало ще й дрібне духівництво, яке брало участь у повстанні і теж намагалося розширити свої володіння за рахунок маєтностей католицької церкви та шляхти.

Позиція гетьмана щодо повернення «колишніх прав та вольностей» подобалась не лише козацькій верстві. Вона цілком відповідала інтересам вищої православної ієрархії та значної частини дрібного духівництва Київської митрополії. Саме тому в’їзд Богдана Хмельницького до Києва в 1648 р. напередодні Різдвяних свят був таким тріумфальним. Власне, це дало підставу Київському митрополиту Сильвестру Косову, обраному в 1647 р., вітати гетьмана як нового Мойсея, як визволителя України. Особ­ливого значення цій зустрічі надавав візит єрусалимського патріарха Паїсія, що саме прибув перед тим зі Сходу. Патріарх намовляв Богдана Хмельницького використати військовий успіх та наявну козацьку силу в інтересах усього східного православ’я, розкладав перед ним плани союзу православних держав: Війська Запорозького, Московського царства, Молдовсь­кого й Валахійського князівств. Цей союз оборонив би православні народи, поневолені Османською імперією. Кампанія 1649 р. розпочалася серед загального піднесення настрою всіх верств українського народу, разом із духівництвом. Як писали очевидці тих подій, усюди на визволених територіях «і не чути іншої влади, окрім гетьмана та Війська Запорозького».

У серпні 1649 р. відбулось укладення Зборівського договору. У цілому він не відповідав фактичному успіхові козацької армії і надіям селянства. Проте Зборівський договір у разі його дотримання надавав православній церк­ві великі перспективи. Зокрема, у Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах вона зрівнювалась в правах з римо-католицькою. Усі урядові посади в цих воєводствах мали діставатися тільки православній шляхті. Київському митрополитові разом з двома єпископами митрополії надавалися місця в сенаті. Євреям та ченцям-єзуїтам на території згаданих воєводств проживати заборонялося. Крім того, ставилося питання про скасування церковної унії та дозвіл православним відкривати свої храми і вільно здійснювати обряд ­віросповідання в Кракові, Варшаві, Любліні та інших містах.

Здається природнім, що так розширювались права православної церкви. Адже над виробленням умов договору разом із гетьманом активно працював київський митрополит Сильвестр Косів. Хмельницький своєю чергою намагався врахувати всі побажання українського владики. Зокрема, в Інструкції, виданій козацьким послам на Варшавський сейм, наказував їм добиватися підтвердження Зборівської угоди, враховуючи і пункти, що стосувалися церковної справи.

Вимоги скасувати унію та надати Київському митрополитові місце в парламенті викликали велике невдоволення з боку римо- та греко-­католицького духівництва. Тому на сеймі, що працював у кінці 1649 р., Сильвестр Косів за порадою Адама Кисіля тимчасово відмовився від свого права засідати в Сенаті. Було вирішено відкласти це питання, як і питання про долю церковної унії, до наступного сейму. Самого ж Адама Кисіля на основі договору призначили київським воєводою. І на початку січня 1650 р. сейм в цілому підтвердив «права та вольності православного руського народу і його віри». Згідно із затвердженими постановами Луцьке, Холмське, Вітебське та Мстиславське єпископства, а також Жидичинська архимандрія залишалися у підпорядкуванні Київського митрополита. Єзуїтам заборонялося відкривати свої школи в Києві. Сейм підтвердив права православних на друкарні та школи. Окремо підтверджувалися права священиків та їхнє підпорядкування тільки духовному суду. На початку 1650 р. король ствердив погоджені сеймом умови Зборівсь­кого миру.

Чи виконувались прийняті і затверджені умови? Далеко не завжди. У березні того ж року Хмельницький відрядив до короля чергове посольство. Воно мало розповісти наступне: хоч сейм і затвердив «права наші», проте «пани уніати не хочуть відступитися, нехтують наказом і не хочуть залишати маєтків духовних установ, які здавна належать православним установам». Тому необхідно було, щоби «унія була скасована», щоби розв’язання цього питання «не відкладалося на наступні сейми», а «фундації православні негайно повернути православному духівництву». Якою була відповідь короля Яна Казимира, невідомо, проте вже восени Богдан Хмельницький сповістив шляхту Волинського воєводства про повернення православній церк­ві всіх її маєтностей. Вимоги православних до кінця не виконувалися. Але позиція польського уряду давала всі підстави сподіватись Київському митрополитові та єпископам на повне задоволення у недалекому майбутньому всіх їхніх потреб та прохань.

Ще однією актуальною проблемою православного духівництва були його економічні інтереси, точніше, часто повне їх ігнорування. Історики мають підстави вважати, що селянські рухи в 1648—1649 рр. (коли відбувалися погроми шляхетських садиб і замків, канцелярій судових інстанцій; привласнення майна шляхти й орендарів; захоплення орних земель й сільськогосподарських угідь) були не просто повстанням, а селянською війною. Громили будь-яких панів, незалежно від їхнього віросповідання.

Відповідно під гарячу руку потрапляли і православні монастирі. Вони були зруйновані, непорушними залишилися тільки їхні садиби; що ж до земель, то здебільшого вони переходили до рук селян та козаків. Незважаючи на універсали гетьмана Богдана Хмельницького, селяни з Холмів, Ядутина та інших сіл не визнавали влади Максаківського монастиря. Скаржився гетьману протопіп Григорій Васильович, що селяни Козелецького монастиря кривду «тому місцю святому» чинили. Звісно, це тільки один із прикладів. Зрозуміло, що в умовах війни Богдан Хмельницький не міг своєчасно попередити та зброєю захистити всі церковні володіння. Та це не завжди розуміло духівництво. Тому духівництво поступово відходило від співробітництва з гетьманським урядом.

Існували й інші обставини, що розділяли ієрархів митрополії, зокрема Сильвестра Косова, та гетьмана. Вступ козацьких військ у ту чи іншу місцевість, як правило, супроводжувався погромами шляхти та католицького духівництва, проте нерідко зачіпав і духівництво православне. Від козаків, попри заборону Хмельницького, діставалось і православній шляхті. А Сильвестру Косову та єпископам як людям шляхет-ського походження це було далеко не до вподоби. Поволі проходила переорієнтація симпатій духівництва на бік колишнього зверхника, Речі Посполитої. Коли в липні 1651 р. польсько-литовські війська зайняли Київ, то Косів звелів надати їм грошову допомогу в розмірі 25 тисяч злотих. «Ми, — казав щодо цього владика, — були в неволі майже чотири роки і кожний день вмирали від жахів козаків та власних підданих». Учинок київського духівництва став відомим королю Яну Казимиру, і той через місяць видав універсал, яким гарантував особисту та майнову недоторканість православного духівництва, а також монастирів і церков «грецької релігії», взятих королем під свою опіку.

Узагалі, хід воєнних дій і зміна при цьому влади суттєво впливали на матеріальне