Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

— От на нечисті рани заживають! — дивувався Бородавка. — Куди тому собаці!

І, дійсно, від рани Жменьки залишився лише шрам, Кулака все ще перев’язував плече, бо Андрій з Бородавкою прикладали до нього якісь чудодійні трави. Никодим уже міг сидіти, але ходити йому ще було важко, хоча він таки вмовив Бородавку налити чарку.

— Ух! — видихнув водяник. — Неправий ти, Степане! От найкращі ліки!

— Це коли кулею зачепить або шаблею дряпне, то з порохом мішай і пий, а коли в живіт ранить, то ні-ні! — заперечив старий характерник, але Никодим лише посміхався.

— У! Сивий! — сказав Вітряк. — Гайда рибу ловити! Я вудку змайстрував!

— Тобі наших сітей мало? Навіщо тобі вудка? — здивувався козак.

— Сома морити буду! — гордо відповів домовик.

Вітряк приніс вудку — товсту довгу тичку, за волосінь слугували три зв’язані між собою тятиви від луків. На чималому гачку висів дохлий чиж.

— У! Як гадаєш, витримає сома? — заклопотано запитав домовик.

Андрій посміхнувся.

— Витримає.

— То ти йдеш? — заметушився Вітряк.

— Ти знаєш, щось неохота.

Вітряк стенув плечима і, заплигнувши в дуб, відштовхнувся веслом від берега.

— А я б пішов, — зітхнув водяник і крикнув Вітрякові: — Вліво бери! Ближче до чортория!

Вітряк кивнув і підплив до вказаного водяником місця, прив’язав човен до якогось корча і закинув вудку.

— От дивак! — сказав Кулака. — І що — візьме?

— Та, — пхекнув водяник, — ні, звичайно!

Погода була чудова, легкий вітерець шелестів очеретами і ганяв легенькі брижі по водній гладі. Козаки і нечисть спорудили на березі ріки хатину з очерету і біля неї вимостили каміння колом для багаття.

— Ех, як же ж хороше тут! Їхати нікуди не хочеться… Ти б хоч поплавок прив’язав! — крикнув Бородавка Вітрякові, але той лише притулив вказівний палець до губ.

— Ну й дурний, — буркнув характерник.

Водяник, зручно вмостившись на вистеленому з очерету ложі, взяв колоду карт.

— Жменько! Кулако! — крикнув він лісовикам, що возилися коло казана, — давайте в «дурня» перекинемося!

Лісовиків умовляти не довелося, вони відразу підсіли до водяника.

— А ви? — запитав Жменька козаків, що сиділи коло берега на колоді.

— Без нас, — відповів Бородавка і звернувся до Андрія: — Коли рушаємо? Водяник майже очухався.

— Думаю, дні через два і рушимо, — відповів козак, — лісовики з нами підуть до Хортиці, хочуть і собі Дуб подивитися, а потім повернуться в Чорний.

— Добро, — погодився Бородавка.

— А скажи, Никодиме, — спитав Жменька водяника, — а чи великі соми тут водяться?

— Буває, і по кілька сажнів, але витягти дуже важко. Та що там соми! Білуги такі трапляються, що й шість козаків ледве піднімуть! А щуки, а коропи! Осетри, стерлядь, лящі! Повно риби. Навесні, як на нерест із моря йде, то й поплавати через неї ніде!

— Багаті тут землі, — зауважив Кулака, — я мед брав прямо з виямків у землі. Бджола скрізь сидить.

— Що правда, то правда, — погодився водяник. — Гей, рибалко, не забудь підсікти! — крикнув він Вітрякові. Той кивнув.

— Та не знущайся ти з нього, — сказав Андрій Никодиму, — а то як…

Але не встиг козак договорити, як Вітряк голосно закричав:

— У-у-у! Є-е-е! Взяло-о-о!

Усі повернули голови у бік ріки. Вітряк стояв у човні і силкувався втримати вигнуте дугою вудлище.

— За корч зачепився, — спокійно мовив водяник.

Але Вітряк не на жарт розхвилювався.

— У-у-у! Уду вирве! Допоможіть! — завив він.

— От жартівник, — сказав Бородавка.

А Вітряк уже вперся ногами в човен і тягнув вудку, що було сил, вудка ж смикалася і гнулася.

— Та ні, — схвильовано сказав водяник, — здається, не жартує.

Корч, до якого був прив’язаний човен, не витримав, зламався, і човен тут-таки понесло проти течії. Всі схопилися на ноги, підвівся навіть Никодим.

— Тримайся, Вітряку! — крикнув Андрій, скидаючи сорочку. — Я йду!

— Ні! — раптом закричав домовик. — Я сам, Сивий! Сам!

— Та ти що? Справжній кабанюра! — крикнув козак.

— Не ру-у-уш! У-у-у! Заморю!

Андрій знизав плечима і натягнув сорочку.

Сом тягав дуба з боку в бік, а Вітряк горланив так, що