Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

Навколо оточених бійців уже здіймалися гори понівечених тіл, утворюючи страшну барикаду.

Никодим, закрутивши «млин», пішов уперед. Відразу три потвори звалилися на землю, корчачись від смертельних ран. Та раптом водяник спіткнувся, і одна з відьом таки дістала його своїм двозубцем. Гострі вістряки вп’ялися в лівий бік Никодима. Водяник скрикнув і рвонув назад, потвора кинулася на нього.

— Ух! — видихнув Никодим, розсікши їй надвоє череп і з зусиллям висмикуючи топір.

Бій тривав уже кілька годин, і потвор помітно поменшало. Аж раптом при березі щось сильно вдарило по воді, і над плавнями пролунало оглушливе ревіння. Відьми радісно завили і відступили. Верболіз затріщав і на галявину виповзла величезна істота з жаб’ячою мордою, двома довгими гострими рогами на голові і широченною, всіяною іклами пащею. Вона повзла на череві, просуваючись на трьох парах ракоподібних лап, а з кожного боку в неї стирчало по дві пари гігантських клешень.

— Анциболот, — видихнув водяник, — а сил уже нема…

Істота вхопила клешнею одну з відьом і перекусила необережну спільницю навпіл.

Уперед виступив Кулака.

— Відійдіть! — пробасив гігант і відкинув убік вершляг.

— Обережно, Кулако! — крикнув Андрій. — Потвора небезпечна!

Кулака розставив руки і пішов на анциболота, а той кинувся на лісовика. Кулака ледве ухилився від могутніх клешнів і встиг схопити одну з них. Анциболот заревів, а лісовик рвонув, що було сил, і клішня відірвалася, а слідом за нею відірвалася і друга. Потвора несамовито вдарила хвостом об землю, змахнула іншими двома клешнями і однією поцілила лісовикові в голову. Кулака похитнувся, але встояв, і тоді потвора, ставши дибки, вп’ялася зубами в праве плече лісовика. Кулака скрикнув від нестерпного болю, але не відступив. Спритно вивернувши праву руку, він ухопив анциболота за нижню щелепу, а лівою за верхню. Потвора смикнулася всім тілом і розімкнула щелепи, але Кулака, зібравшися з силами, став розтуляти пащу тварюки. Анциболот почав задкувати, Кулака ж не відпускав його, все більше й більше розтуляючи пащу. І от щелепи потвори не витримали, затріщали кістки, і паща розірвалася. Кулака щосили рвонув нижню щелепу, і та безпорадно звисла. Не давши анциболоту оговтатися, лісовик перехопив його за шию і різко підняв догори. Тріснув хребет, тварюка жалісно замугикала і затихла, лише її хвіст якусь хвилю ще продовжував судорожно звиватися.

Відьми притихли і стали задкувати до води.

— У-у-у! — завив Вітряк і змахнув шаблею.

Потвори, як за сигналом, кинулися до ріки.

Небо на сході вже взялося багрянцем, коли скінчився бій.

— Світає… — сказав Никодим і, похитнувшись, упав; рукою він тримався за лівий бік, з-під пальців струменіла кров.

— Тримайся, Никодиме. — Андрій опустився на коліна коло водяника; голова йому паморочилася, він втратив багато крові.

— Наші торби в човні, — сказав Бородавка. — Де дуб, Никодиме?

— Там, в очеретах, — показав рукою водяник, — але я не допливу…

Андрій підвівся і подався до води. Бородавка з тривогою подивився на нього і непевно похитав головою.

— А хто ж тоді? — сказав Андрій.

У Бородавки була прокушена нога, у Вітряка — наскрізь пробите стегно, Жменька ледве ворушив правою рукою, а Кулака стікав кров’ю — щелепи анциболота зробили-таки свою справу.

— Там можуть бути відьми, — сказав Бородавка, та Андрій лише відмахнувся і зайшов у воду, затиснувши в зубах ятаган. Діставшись дуба, козак ледве переліз через облавок. Слава Богу, відьом не було.

7

Повернувшись на Інгулець, козаки і біла нечисть розташувалися на березі. Погода зіпсувалася. Спочатку пішов невеликий дощ, але згодом він перетворився на справжню зливу. Хмари покрили все небо, і стало зовсім темно. Блискавки спалахували в небі одна за одною, і грім гримів безперестанку. Вода в ріці зробилася мутною і темною. Козаки перевернули дуб, підперли його рогачами і сховалися під ним. Рани були перев’язані, до них прикладене сильнодіюче лікувальне зілля. Кулака тримався молодцем, рани Андрія, Бородавки і Жменьки не були небезпечними, от тільки з Вітряком було не все гаразд — він не міг ходити, а Никодима лихоманило.

— Ох ти капость! — шепотів водяник. — Горілки! Горілки!

— Не можна тобі, брате, горілки, — стурбовано відповідав Бородавка.

— Ну, то хоч води, — благав водяник.

— І води не можна. Ти в живіт ранений, дурна твоя голова.

— Як нам бути? — запитав Вітряк. — Никодима лікувати треба, він геть слабий.

Андрій стомлено всміхнувся.

— Здоровий озвався… Кілька днів на Інгульці побудемо, сил наберемося і в Очеретянку, до Гапки.

— Ми будемо з вами доки потрібно, — пробасив Кулака, — але в село не підемо. У лісі вичухаємося, так, Жменько?

— Так, Кулако, — погодився брат.

Але на Інгульці довелося пробути трохи довше, а саме — тиждень. Рани Андрія затяглися, Вітряк уже ходив, і то