Яцек Денель - Кривоклят

зрештою, ці читачі вже віддавна вірять, а саме в те, що єдиною вартістю твору є його фінансова вартість, що її якийсь судовий експерт, маршан або історик мистецтва порахував за каталогами аукціонів, і, певна річ, тут я мушу з болем визнати, що Цеєтмаєр мав рацію, попередні спроби виконати завдання закінчувалися зливою ідіотських і негідницьких статей, що зосереджувалися лише на обрахунку фінансової вартості облитого твору, наскільки, звичайно, взагалі можна називати обрахунком щось, що було взяте зі стелі, але приймімо як робочий цей надуживаний термін: отже, обрахунки того чи іншого експерта, що не має ані найменшого уявлення про фактичну вартість твору мистецтва, до того ж, що важливо, саме зображення твору надруковане абияк, із великою зернистістю, спотвореними кольорами, неакуратне, як недбало витерта церата в придорожньому закладі громадського харчування, отже, саме зображення твору, його надміру недосконалий, але вміщений лише в цій статті відбиток зазвичай займав другорядне місце, винесений на марґінес, часто прикритий маківкою моєї голови, моєю простягнутою рукою, обрізаний, бо поруч ще мала вміститися новина про громадянина Куфштайна (46 років), який три дні був зачинений у власній шафі, або ж про малого Вольфа (8 років), який знайшов у лісі надзвичайно велику суницю, репродуковану одна до одної, і в таких самих неапетитних кольорах, як і кольори репродукції твору, тоді як місце першорядне, центральне неодмінно займала сума, взята зі стелі експертом і експертом подана в пресу, сума з багатьма нулями, обов’язково чорно-червоними або чорно-жовтими, порівняно з якими решта сторінки, а особливо сам твір, здавалася зовсім несуттєвою. Тож нічого дивного, що читачі звертали увагу тільки на те, що надруковано великими, чорно-червоними або чорно-жовтими цифрами, через що їм здавалося, що я облив дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою не Рембрандта, Дюрера чи Кранаха[25], а купу банкнот — або недбало розсипаних, або акуратно складених у пачки, безпечно замкнених у бандеролях і вкладених до великої скрині, а можливо, навіть не банкноти чи монети, ні, немовби я дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою облив саму ідею грошей, дистильовані нулі, багатомільйонність у чистому вигляді, що викликало в них як шал, так і своєрідне пожадання чи навіть повагу. Тільки одного разу за все своє життя я бачив блиск визнання в очах мого брата, коли тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, приборкавши паралізуючий сором перед компрометацією, перед зараженням мого цілком нормального життя моїм цілковито ненормальним життям, він прийшов на судове засідання й дізнався з промови прокурора, що самим лише сміливим рухом руки, у якій я тримав заздалегідь відкручену пляшку сірчаної кислоти, я завдав збитків на суму сто вісімдесят тисяч німецьких марок, тобто на суму, абсолютно недосяжну для нього в його так званому нормальному житті, тоді як моє так зване ненормальне життя зуміло втратити її без жалю, навпаки — з радістю, за мить. Це перевернуте багатство, цей раптовий потік, який відніс у небуття сто вісімдесят тисяч німецьких марок, геть його засліпив, і якщо це мені щось нагадало, то тільки якийсь напівстертий у пам’яті вечір із нашого спільного та справедливо забутого дитинства, коли він це почув, а може, ні, не почув, так, певна річ, побачив у газетній карикатурі вгодованого єврейського плутократа в чорному блискучому циліндрі із золотим, через увесь товстий живіт, важким від брелоків ланцюжком, який нанизаною перснями долонею запалює сигару, авжеж, а як же ж інакше, припаленою від полум’я свічки стодоларовою купюрою; неважливо, що при цьому казав багатій, досить, що мій брат ще кілька днів, а можливо, і кілька тижнів, так, кілька тижнів, якщо взагалі не місяців, можливо, навіть і місяців, згадував про плутократа, постійно забуваючи про його єврейський ніс, циліндр, живіт, персні з печаткою, ланцюжок і, врешті-решт, про саму сигару й запам’ятавши лише жест підпалу стодоларової банкноти, настільки екстатично марнотратний, який став його обсесією аж так, що він цілі зошити позбавляв аркуш за аркушем, кожен розрізаючи на три частини до розмірів банкноти, рисував банкноти, а потім, засівши за дровітнею, палив їх у своєму секретному ритуалі, про який ніхто на світі не дізнався б, якби я не застукав його на цьому одного пополудня, приваблений приємним запахом паперу, що горить. Тож коли в залі судових засідань тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року я побачив у його очах знайомий блиск захвату, одразу ж пригадав собі по черзі солодкий запах паперу, що горить, порожні обкладинки випатраних зошитів, свічку й банкноту, грубі пальці з перснем, далі живіт із ланцюжком, циліндр і сам єврейський ніс, який для когось іншого в цій карикатурі був би точно найважливішим. Однак він не розумів, що оскільки обрав нудну стежку щоденного марнотратства, потурання собі самому невеличкими приємностями, ігри в покер із конторськими колегами, крадькома, з низькими ставками, із чого не мусив сповідатися дружині, витрачання невеличких сум на одну жінку з Лінца, потім із Ґраца, потім із Зальцбурґа, потім на другу з Ґраца й першу з Амштеттена, оскільки він вибрав нудну стежку розміну сум на дрібні й розміну на дрібні всього свого так званого нормального життя, остільки я одним жестом не тільки втрачав сто вісімдесят тисяч марок, що було для нього сумою, як то кажуть, недосяжною, недосяжною через хронічний розмін на дрібні, а також цим самим жестом я вкотре зрікався свободи, так, авжеж, з абсолютною ясністю розуму, в якій, певна річ, мене не підозрювали ні суддя, ні мій адвокат, ні навіть стриманий у своїх бажаннях прокурор, який познайомився з історією моєї так званої хвороби, а отже, так званої легкої, а потім так званої важкої хвороби, через що мусив зберігати найзвичайнішу стриманість, а отже, з абсолютною ясністю розуму, у якій мене не підозрювали ні суддя, ні адвокат, ні прокурор, ні жоден з експертів, задіяних у процесі, і тих експертів, що розуміються на психічних хворобах, і тих від історії мистецтва та антикварного ринку, а отже, з абсолютною ясністю розуму я спускав не лише сто вісімдесят тисяч марок, суму для мого брата й для багатьох інших осіб недосяжну, а й свободу. На довгі п’ять, десять, а можливо, і п’ятнадцять років, які мені судилося вкотре провести в якійсь лікарні, закладі чи медичному центрі, а хоч би й у Медичному центрі «Замок Іммендорф» із його нестерпними пацієнтами, дегуманізованими охоронцями й так званими лікарями, що не витримують жодної критики. У залі судових засідань цього однак не розуміли, вони, певна річ, розуміли покарання, що ув’язнення — це покарання за знищення суспільного надбання у вигляді багатьох нулів, що то абсолютно справедливе