Марія Козіренко - Жуйка

дзеркальні офісні башти й куби, різнокольорові житлові висотки, шпилі та ґульки храмів усіх можливих у шестимільйонному місті релігій. Здавалося, час багато разів намагався перетворити Хак на блискучу пластмасову іграшку, але це було все одно що робити з собачої будки будиночок для Барбі. Бурі цегляні плями із кислотними графіті впевнено перемагали в битві за місто. Веселкові новобудови линяли після першої зимівлі — й місто знову набувало свого природного сірого в людську цяточку кольору.

Верза відчував до цього мегаполіса якщо не любов, то бажання захистити й уберегти. І що більше він мав грошей, то гострішим робилося це відчуття. Він знав, як можна вбити людину фізично, як знищити морально багатьма вірними й непомильними способами, у яких не бачив жодного сенсу. Проте як напевно врятувати хоч когось — тут ніякої конкретики. У всякій добрій справі він завжди впирався в неможливість слова «як». Як зі злочинця вилущити порядну людину? Як зробити, щоби батьки любили дітей? Як зробити людей розумнішими? Він точно не міг. І навіть не знав, хто може. Бо якби знав, то дав би йому грошей — і той зробив би.

Єдине, що вдалося знайти Верзі — це кілька художників, як-от Джармо, які ніби впали з неба й дивом не займалися зображенням навколишнього лайна, а витворювали щось краще, ніж існуюча реальність.

Одного погожого літнього дня Джармо приладнав на липі навпроти прохідної заводу «Світло Шаря» мотузяну гойдалку й щоранку з 7:00 до 7:30 гойдався там, ширячи епікурейські настрої серед робітників першої зміни. На третій день гойдань його зняли, скрутили мотузками його ж гойдалки й привели до начальника охорони. Джармо сказав, що хоче говорити з генеральним. Його відлупцювали, посадили в таксі й відправили за адресою, вказаною в паспорті.

Через тиждень він знову був біля прохідної.

Наступного разу Джармо зміг дістатися місця свого перфоменсу тільки через півтора місяці. Тоді вже він приїхав на таксі. І як тільки в напрямку липи, на якій висіла нова гойдалка, вирушили двоє охоронців, застрибнув у машину й зник.

Начальник охорони наважився потурбувати генерального. Той уважно вислухав і наказав завтра за будь-яку ціну схопити й привезти цього шибеника до нього. Проте живого, бажано без переломів і синців на пиці.

Знайомство виявилося приємним.

І аж ось ці двоє з картиною Джармо. Верза стиснув кулак і вдарив у скло. Його Прозорість навіть не здригнулися. І місто за склом залишилось тим самим.

***

Хепін на ліжку читала Хоткевича. Марц спостерігав з кухні, як вона ворушить пальчиками ніг, як перегортає сторінку, як завмирає, читаючи якийсь, очевидно, цікавий момент. Для Марца це була міні-вистава «Вона читає».

Раптом Хепін засміялася.

— Що там? — Марц знав, що вона залюбки читатиме йому вголос — хоч цілу книгу.

— Хм... от:

Коб не скрипка та не бас, То б музика свині пас.
***

— Слухай, а ти взагалі хоч розумієш, про що читаєш?

— Якщо чесно, то раз через раз, але загальний смисл... — Хепін склала вуста трубочкою й наморщила чоло. — А ще є про скрипку цікаве. Зараз... — вона почала гарячково гортати сторінки.

***

Перерахувати всі факти життя села, де грає ролю скрипка, немає можливости: і весілля, і колядування, оджинки, толока, закладини, цілий ряд робіт — словом, майже немає таких процесів, при яких не було б чи не могло би бути музики. Я, наприклад, знаю такий факт, що в одному селі на Харківщині, коли селяни будували собі «Просвіту», то зійшлися баби з цього села місити глину на будинок, розложили її великим колом, в середину поставили музикантів і під звуки веселої місили танцюючи.

Згадується скрипка і в приговірках, здебільшого в жартівливих.

«Дав на скрипку, дав за скрипку — та й по грошах» — казав чоловік, що ніяк не міг обрахуватися у витратах на ярмарку.

«Скрипочка тири-рири — свині морков перерили» — сміються з поганого хазяїна, якими звичайно бувають музиканти.

«Такий став, як скрипаль» — кажуть на виснажену людину в Галичині (а у нас — «як скіпка»)