народ молдавський - Молдавські народні казки

І почула вона з-під землі тихий голос матері:

— Мамо моя, матінко, змій пошив сукню і вже готується до весілля.

— А ти скажи, доню, своєму нареченому, хай ще пошиє тобі другу сукню, таку гарну, як квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли пошиє, то виходь за нього, а ні, то скажи, щоб і ноги його не було в твоїй хаті!

Повернулась дівчина додому і каже змієві:

— Коли хочеш, змію, взяти мене за жінку, то, мабуть, тобі було б любо побачити мене в такій сукні, наче квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли ж не пошиєш такої сукні…

Не скінчила своєї мови дівчина, бо внук Карлика побіг у царство зміїв. Зібрав усіх кравців і ювелірів. Три дні вони рвали степові квіти, три дні вибирали дорогі шовки, три дні збирали самоцвіти і золоті злитки.

А коли сукня була готова, то птиці, побачивши її, починали пісень співати, а хто з людей побачив — на обличчі прояснювався, серце в нього сміялося, очі цвіли веселкою.

А як дівчина вдягла ту сукню — зблідли перед нею високі трави гірського краю, веселі квіти ясного маю, і сади широкі, і бори високі, і волошки, й рожі до схід сонця гожі. Дівчина була як сон, як пісня. Всіх чарувала своєю красою. Але сльози в неї з’явились на очах і сум на серці. Всі, хто бачив її, опускали очі долу, — ніхто не міг заспокоїти ні словом, ні ділом.

Знову пішла вона на могилу матері і почала плакати, примовляючи:

— Що трапилось, доню? — спитала мати.

— Змій приніс і другу сукню, таку, як ти сказала. Вже готується до весілля…

— А ти скажи, щоб пошив третю, таку гарну, як погідне небо з ясними зорями, з повним місяцем. Якщо він і це зробить, погоджуйся на весілля, тільки весь час будь з людьми. А коли вийдете танцювати на подвір’я, поклади руку на квітку, що на грудях, і скажи: «Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!» Тоді йди, куди бачать очі, бо ти станеш вільною, як пташка в небі, як вітер у широкім полі. Ніхто тебе не побачить, ніхто не зможе піти за тобою.

Попросила дівчина змія ще одну сукню пошити. Він, нічого не сказавши, вирішив і те завдання виконати на славу свого зміїного роду. «Гаразд, — подумав він, — не сьогодні-завтра будеш ти, дівчино, моє зміїне кодло звеселяти».

Цілого дня не вистачить, щоб розповісти про ту сукню, яку приніс онук бородатого Карлика. Як одяглась дівчина — стала такою гарною, що ні пером описати, ні в казці розказати. Два самоцвіти на плечах її сяяли, як дві зорі, поясок зроблений з діамантів та смарагду, а на грудях — повний місяць сяє, ніби з неба зійшов. Та обличчя дівчини було ще ясніше.

Почалося весілля. Посходилося багато людей — гуляли, співали, танцювали. Весілля почалося, але ніхто й не думав, що воно так раптово закінчиться.

За давнім звичаєм, наречену треба виводити з хати в танець. Перед хатою грали музики, та так весело, що самі ноги просилися танцювати. А дівчина вийшла, притулила руку до грудей і сказала:

— Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!

Тільки її й бачили. Змій стояв здивований, витріщивши очі. Люди почали сміятися з нього і дивуватися з того, що сталося. Питали, де поділась наречена. Але ніхто нічого не знав.

Дівчина, вирушивши з подвір’я, йшла та йшла, поки опинилась у старому лісі. Вже вечоріло, і почала вона шукати місце в гущині, щоб відпочити.

Врятувалась дівчина від весілля. Але недарма люди кажуть: сонце рано сходить, увечері ховається, а буря-гроза часу не питається.

Тим часом онук бородатого Карлика дістався до царства зміїв. Там швидко знайшли ще одного змія з двома злими собаками й послали їх до хати нареченої. Собаки, нюхаючи землю, пішли по сліду дівчини.