Дік Френсіс - У пастці
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Боже, Серо, — пересилюючи біль, сказав Джік, кліпаючи. — Даруй, кохана. Цей сучий син має рацію. Скипидар ще ніколи нікого не осліпив.
— Принаймні не навіки, — сказав я, бо треба віддати йому належне: він, крім сліз, наразі нічого не міг бачити.
Ворожість Сери не зменшувалася.
— Тоді виклич йому «швидку».
Я тріпнув головою.
— Йому треба тільки води й часу.
— Ти дурна немилосердна свиня. Адже йому явно потрібен лікар і шпитальний догляд.
Джік, покінчивши з театральщиною, дістав носовичок і обережно вимочував мокрі від сліз очі.
Сера все-таки дотримувалася своєї думки; вона тримала його за одну руку, а якийсь співчутливий чоловік-глядач — за другу, вони бережно допомогли йому вийти, як у самодіяльній постановці «Самсона». Хор в особі присутніх глядачів з осудом дивився на мене і з надією чекав наступної дії.
Я поглянув на рейвах із фарб і мольберта, що його полишив молодий чоловік. Ловигави й собі витріщились на все те..
— Може, хтось із присутніх, — почав я поволі, — розмовляв з молодиком, перш ніж усе це скоїлось?
— Ми, — відповіла одна жінка, здивована цим запитанням..
— І ми, — сказала інша.
— Про що?
— Про Маннінгза, — сказала одна, і те ж саме сказала інша, і обоє відразу подивилися на картину на стіні.
— Не про його власну роботу? — запитав я, нахиляючись, щоб підняти її. Жовта пляма забризкала акуратні обриси — наслідок Джікового плескання по спині.
Обидві дами та їхні чоловіки, що їх супроводжували, тріпнули головами й сказали, що вони балакали з ним про те, як приємно було б повісити Маннінгза у себе вдома на стіні.
Я ледь усміхнувся.
— Може, він випадково знав, де можна придбати Маннінгза?
— Так, авжеж, — відповіли вони. — Цілком випадково він знав.
— Де?
— Ну, розумієте, молодий чоловіче… — Старший з чоловіків, американець років за сімдесят, на якому лежала печать багатства, став цитькати на інших, завченим жестом правої руки закликаючи їх до мовчання. Цей жест означав: «Не діліться своєю інформацією, ви можете втратити на цьому». — … Ви ставите дуже багато запитань.
— Можу пояснити, — відповів я. — Випиймо кави? — Вони зиркнули на свої годинники і вагаючись відповіли, що, мабуть, вип'ють.
— Там, далі по залу, — кав'ярня. Я зауважив її, коли ловив того молодика… щоб запитати, нащо він вихлюпнув скипидар в очі моєму другові.
У них на обличчі з'явилася цікавість. Я їх спіймав на гачок.
Решта глядачів помалу порозходилась, і я, попросивши обидві пари хвильку зачекати, почав складати розкидане малярське приладдя в охайну купку попід стіною.
На жодній речі не було прізвища власника. Все спорядження стандартне: таке продають у першій-ліпшій художній крамниці. Цей набір призначений для художників-професіоналів, це не той дешевий, що роблять для студентів. Усі речі не нові, але й не старі. Сама картина була не на полотні, напнутому на раму, а на стандартному, серійно ґрунтованому твердому картоні. Я все поскладав докупи, додав горнята з-під оливи та скипидару й повитирав руки ганчіркою.
— Гаразд — сказав я. — Ходімо?
Вони були всі американці, всі багаті, на пенсії і захоплені перегонами. Містер і місіс Говард К. Петрович з Ріджвіля, штат Нью-Джерсі, та містер і місіс Уайт Л. Мінчлес з Картера, штат Іллінойс.
Уайт Мінчлес — той, що цитькав на інших, — закликав присутніх узятися до чотирьох порцій густої кави-глясе і однієї чорної. Чорна — для нього самого. Серце, пробурмотів він, поплескавши відповідне місце на грудях. Русявий чоловік, окуляри в чорній оправі, бліда шкіра, як у людини, що рідко буває на свіжому повітрі, помпезні манери.
— Тепер, наш юний друже, послухаймо все з самого початку.
— Гм, — промимрив я. Де ж був той початок? — Хлопець-художник кинувся на мого друга Джіка, бо Джік назвав його карним злочинцем.
— Угу, — кивнула головою місіс Петрович, — я це чула. Ми вже виходили з галереї. Але навіщо він так зробив?
— Нема нічого злочинного в копіюванні гарних картин, — сказала місіс Мінчлес по-знавецькому. — У Луврі в Парижі, це у Франції, через цих дратливих студентів-копіювальників годі підступитися до «Мони Лізи».
У неї був начіс, зроблений після блакитного тонувального шампуню, вбрання барви морської хвилі з немнучкого храму й досить діамантів, щоб привабити злодійського верховоду. Від куточків рота вниз у неї автоматично вимальовувались дві риски несхвалення. Худокосте тіло. Тупоголова.
— Усе залежить від того, навіщо копіюють, — пояснив я. — Якщо людина збирається видати копію за оригінал, то це ошуканство.
Місіс Петрович почала була: «Ви вважаєте, що молодик фальсифікував…» — але її жестом урвав Уайт Мінчлес.
— Ви хочете сказати, — підвищив він голос, — що цей юний художник малював Маннінгза, якого він згодом намірявся продати як оригінал?
— Е-е… — замулявся я.
Уайт Мінчлес не вгавав:
— Ви хочете сказати, що Маннінгз, про якого він казав, ніби ми його можемо придбати, теж фальсифікат?
Співрозмовники водночас перелякались такої можливості й подивляли проникливість Уайта Л.
— Не знаю, — відповів я. — Мені просто хотілося б побачити на власні очі.
— Може, ви самі хочете придбати Маннінгза? Може, ви чийсь посередник? — запитання Уайта були суворі й дошкульні.
— Аж ніяк, — відповів я.
— Ну, якщо так… — Уайт озирнувся на решту трьох і побачив їхню мовчазну згоду. — Він сказав нам з Руті, що є гарна картина Маннінгза на тему перегонів за дуже помірковану ціну в маленькій галереї неподалік… — Він пошукав указівним і великим пальцями у зовнішній нагрудній кишені. — Ага, ось воно. «Ярра Рівер Файи Артс». Третій поворот по вулиці Свонстона і там ярдів двадцять.
У вигляді містера і місіс Петрович була покора.
— Він сказав нам точнісінько те саме.
— А зовні такий гарний молодик, — сумно додала місіс Петрович. — Усе розпитував про нашу подорож. Цікавився, на кого ми поставимо на Кубку.
— Запитав, куди ми збираємось їхати після Мельбурна, — похитав головою містер Петрович. — Ми відповіли, що до Аделаїди та Аліс Спрінгз, а він на те сказав, що Аліс Спрінгз — це Мекка для художників, і порадив доконче відвідати там галерею «Ярра Рівер». Та сама фірма, — сказав він. — У них завжди є гарні картини.
Містер Петрович хибно зрозумів би мене, якби я нахилився над столом і міцно його обняв. Я натомість скупчив свою увагу на смачнющій каві й приберіг цей порив для себе.
— Далі ми їдемо до Сіднея, — повідомив Уайт Л. — Щодо Сіднея він не зробив ніяких пропозицій.
Високі склянки були вже майже порожні. Уайт поглянув на годинник і проковтнув рештки своєї чорної кави.
— Ви нам так і не сказали, — почала спантеличена місіс Петрович, — чому ваш друг назвав молодика карним злочинцем.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пастці», після закриття браузера.