Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

могти. Отож, уладнавши всі справи,- наскільки можна владнати те, що стало уламками, що сягнуло межі,- він вирішив діяти так, щоб нікому не дозволити ні вбити Катона, ні врятувати його. Оголивши меча, що його до цього дня оберігав не заплямованим кров'ю, він мовив: «Ти нічого не домоглась, фортуно, дарма що протистояла всім моїм зусиллям. Досі я боровся не за свою свободу, а за свободу вітчизни, і таке завзяття виявив не задля того, щоб самому бути вільним, а щоб жити серед вільних. Але нині, коли такими плачевними стали справи людського роду, Катонові пора відійти у безпечне місце». По тих словах завдав собі смертельної рани. Коли лікарі перев'язали ту рану, він, хоча сплив кров'ю, опав із сил, та не ослабнув духом, гнівний уже не стільки на Цезаря, скільки на себе самого, розірвав рану голими руками й скоріше вигнав, аніж видихнув із грудей благородну зневажницю будь-якої влади - свою душу.

Нагромаджую тут подібні приклади не з тим, щоб вигострювати розум, а щоб закликати тебе до стійкості супроти того, що видається чимсь най-жахливішим. Мені легше буде цього домогтися, коли доведу тобі, що не одні лише сміливці зневажали мить останнього подиху: дехто, хоч боязкий в іншому, тут, одначе, дорівнював силою духу навіть найхоробрішим. Таким був Сціпіон(6), тесть Гнея Помпея. Коли супротивні вітри відігнали його до узбережжя Африки й він побачив свій корабель в оточенні ворогів, то тут же пробив себе мечем. На питання: «Де ж командувач?», відповів: «З командувачем усе гаразд». Ті слова зрівняли його з предками й не дали обірватися славі, що випала на долю Сціпіонам(6) в Африці. Велике то було діло - перемогти Карфаген, але ще більше - перемогти смерть. «З командувачем усе гаразд!» - чи не так личило загинути командувачеві, під чиєю рукою був сам Катон?

Не відсилаю тебе до давніх наших діянь, не визбирую з усіх століть приклади тих, хто зневажив смерть, хоч таких доволі. Кинь оком хоча б на нашу добу, яку звинувачуємо у розніженості та зіпсутті,- скільки й тут людей усілякого стану, всілякого віку, які смертю поклали край своїм бідам! Вір мені, Луцілію, смерті саме тому не слід боятися, що завдяки їй ми взагалі нічого не повинні боятися. Тож спокійно вислуховуй погрози твого ворога. І хоча ти маєш право покластися на твоє чисте сумління, все ж пам'ятай, що на хід справи часто впливає чимало стороннього, тому-то, сподіваючись на справедливість, готуй себе й до кривди. Але передусім не забувай здмухати з речей оту їхню шумку піну й приглянутися, чим є, власне, кожна річ зокрема. Тоді й побачиш: нічого там немає страшного, окрім самого страху. Що трапляється з дітьми, те ж саме - й з нами, великими дітьми: вони лякаються тих, кого люблять, до кого звикли, з ким бавляться, хай лиш побачать їх з машкарою на лиці. Так ось: не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару й повернути їй справжній вигляд. Навіщо виставляєш мені перед очі ті мечі, ті смолоскипи, ту юрбу катів, що галасує довкола тебе? Відкинь-но показну бундючність, за якою ховаєшся, лякаючи дурнів! Ти - смерть, яку нещодавно зневажив мій раб, моя служка. Що ж ти знову розставляєш переді мною ті всі батоги й колоди? Навіщо ті знаряддя - окремі муки для кожного окремого члена тіла? Навіщо стільки інших пристосувань, що розриватимуть людину на шматки? Відкинь усе те, від чого ціпеніємо! Скажи, хай замовкнуть натужні стогони, крики та зойки, що раз по раз прориваються з грудей катованого. Хіба ж ти - не той самий біль, що його зневажив хворий на подагру? Хіба не той же, що його терпить, та ще й серед самих насолод, хворий на шлунок, а чи перемагає, зціпивши зуби, породілля? Якщо можу терпіти тебе - ти легкий, якщо не можу - короткочасний.

Не раз повертайся думкою до того, що ти часто чув, часто й сам повторював. Але, чи правду ти чув, чи правду сам говорив,- доведи ділом. Най-ганебніше, чим можуть нам дорікнути, це те, що ми - філософи лиш на словах, а не на ділі. Хіба ти, скажімо, тільки-но довідався, що тобі грозить смерть, вигнання, страждання? Таж для того ти й народився! Що може статися - вважаймо, що воно станеться. До чого тебе закликаю, того, певно, ти й сам дотримуєшся. Нині нагадую тобі лиш те, щоб ти не поринав душею у той неспокій: душа ним просякне, обважніє і не матиме сили випрямитися, коли прийде на це пора. Відверни її від особистого, хай на вселюдське гляне! Скажи собі так: моє тіло смертне, слабке; не лише кривда чи насилля можновладців здатні завдати йому страждань - самі насолоди обертаються муками: щедрі обіди викликають нестравність, від пияцтва терпнуть і тремтять жили, від хтивості викривляються ноги, руки, суглоби. Зубожію - значить, буду один із багатьох. Опинюсь на вигнанні - вважатиму, що я народився там, куди мене вислали. Заб'ють у пута - ну й що?.. А тепер я хіба вільний? Природа й так прикувала мене до ваги мого тіла. Помру - отже, не зможу більше хворіти, не здоожу потрапити у пута, не зможу й померти. Я не такий наївний, щоб почати тут старої епікурової пісеньки і переконувати тебе, що чистим безглуздям є всі ті страхи перед підземним світом, що немає ніякого Іксіона(7), який крутиться на колесі, ні Сісіфа(8), що знову й знову підпихає плечем угору камінь, ані того нещасливця(9), чиї нутрощі начебто відроджуються, тільки-но їх склює пажерний дзьоб. Ніхто ж не впадає в таку дитячість, щоб лякався Кербера(10), й темряви, й привида-кістяка. Смерть або знищує нас, або вивільнює. У тих, кого вона вивільнює, позбавивши тягаря, залишається їхня краща частка, у тих, кого знищує, взагалі нічого не лишається: забрано все - і добре, й погане.

Дозволь мені навести тут один із твоїх віршів, але спочатку послухай моєї ради: вважай, що ти написав його не лише для інших людей, але й для себе самого. Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо! Якось, пам'ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, а лиш поступово у неї входимо. Справді: помираємо щоденно.

Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя -