Юрій Романович Іздрик - Острів КРК та інші історії

щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».

40

«10(нічого)» — оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» — вірш так і називається:

ХОЛОДНЕЧА

Холоднеча. Кохана, чи чуєш, яка холоднеча?

«Смертний протяг», — сказала би Марта, а Марта знає сенс.

Не врятує ніщо  — ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, —

не врятує ніщо, бо у холод зникає все.

Хоч неначе й немає зими — ні заметів, ані заметілі.

Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.

Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотліли

в намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.

Проростає цибуля, і яблука в'януть потроху.

Розсипається в прах великодній вінок на стіні.

Допиваю вино, що бродило минулого року,

і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.

Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.

Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.

Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,

та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.

Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,

і виходити з дому, і переступати поріг,

і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,

щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.

41

Вперше — в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.

Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.

42

Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів — напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено — в торбі лежав готовий рукопис.

43

«Італія, благословенна Італія лежала переді мною» — Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження — адже я ніколи не був в Італії.

44

«Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу.

45

«…що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «…бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?

46

Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).

Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.

Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:

БОГИ

Дощ над озером (.) означає для риб

лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,

але зграї сріблясті пірнають углиб

і вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.

Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,

номери телефонів, ключі, амулети

від зрад, але