Террі Пратчетт - Правда

разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?

— Це тут пишуть всячину в той листок? — почувся голос від дверей.

Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою — одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.

— Оце в мене на городі виросла морква, — продовжував він, — і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!

Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.

— Вкрай своєрідна морква, — сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. — Як ви гадаєте, пане де Ворде?

— Гм… Е-е-е… Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим… громадянином, — вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.

— Моя дружина реготала, яка навіжена!

— Ви щаслива людина, добродію, — серйозно сказав Вільям.

— Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?

— Так, але, гадаю, нам і без того вистачає неприємностей, — процідив Вільям, відкриваючи записника.

Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.

— Знову насоси замерзли, — сказав Вернигора. — Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця…

З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.

— Пане Вернигоро, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? — спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори «Клубу пекарок і квітникарок». — Це трохи… нудно.

Гном прочитав написане.

— Я бачу сімдесят три підстави, — сказав він. — Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.

— Але як бути з оголеним чоловіком?

— Справді… Шкода, що вона не дізналась його ім’я.

З-під підлоги пролунав другий вигук.

— Подивимось? — запропонував Вернигора.

Льох під повіткою виглядав набагато капітальнішим, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла з собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи діри в кладці.

Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, котра виглядала старою навіть у порівнянні зі старовинним муруванням довкола.

— Що там? — поцікавився Боддоні.

— Напевне, давня вулиця, — припустив Вільям.

— Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?

— Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, — сказав Вільям. — Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій…

— Мині треба пан Вільйом ди Ворд, — прогуркотів голос над їхніми головами.

Отвір люка затуляв величезний троль.

— Це я, — сказав Вільям.

— Патриций хоче вас бачети, — сказав троль.

— Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!

— Го, — сказав троль. — Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.

Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».

— Яка… цікава річ, — сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. — Але я мушу спитати — навіщо це вам?

— Це просто мій новинний лист, — сказав Вільям. — Тільки більший. Е-е-е… людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.

— Яким людям?

— Ну… Взагалі-то — всім.

— Справді? Вони вам самі про це сказали?

Вільям проковтнув слину.

— Ну… ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист…

— Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, — кивнув Патрицій. — Для тих, кому треба знати про події. Знання — частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?

— В цілому… так, ваша високосте.

— Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку — з веслярами під палубою, і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але — завважте! — можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнуто в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам — це як правильно веслувати, чи не так?

— І що на кораблі хороший стерновий, — ляпнув Вільям.

Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою — і тепер загрозливо висіли в повітрі.

Правитель Ветерані обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.

— Аякже. Це знати вони просто зобов’язані… причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?

— Ну… Це дуже холодна зима…

— Справді? Не може бути! — з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.

— Так… І ще вчора на одній вечірці куховарок стався конфуз.

— Конфуз, кажете?

— Ну, можливо, це краще назвати інцидентом[*]. І ще — один добродій виростив овоч дивовижної форми.

— Хто б міг подумати. І якої саме?

— Е-е-е… Вражаючої форми, ваша високосте.

— Чи дозволите дати вам невеличку пораду, пане де Ворде?

— Якщо ваша ласка, ваша високосте.

— Будьте обережні. Людям подобається, щоб їм розповідали про те, що вони вже знають. Пам’ятайте це. Людям не подобається, коли їм розповідають щось нове. Нове — це… Скажімо так: нове — це не те, на що вони чекають. Наприклад, людям подобається дізнаватись, що собака вкусив людину. Це притаманно собакам. Але нікому не припаде до смаку дізнатися, що людина вкусила собаку, бо це не притаманно нормальному життю. Коротше кажучи, люди думають, що їх цікавлять новини, але насправді їх цікавить жовтуха{13}. Мені