Христина Лукащук - Курва

то таких жінок близько тридцяти відсотків… – продовжувала вона, погладжуючи Ірку, як малу дитину, по голові.

– Та ні, пробач, – Ірка дивилася на мене засліпленими від сліз очима, – це не має до тебе жодного відношення…

Ми з Юлькою завмерли, мов ошелешені. От тобі на. Обидві продовжували мовчати, чекаючи на пояснення. І воно не забарилося. Видно, давно накипіло.

– А я… я просто не маю… свого першого разу.

Ми продовжували мовчати. У жінки двоє дітей, законний чоловік, а в неї першого разу не було. Ірка не могла слова сказати – від ридання її трясло, мов у пропасниці. Вона висякалася в усі серветки, що були на столі, і полізла за своїми у торбу, що лежала коло неї на підлозі.

– Ми з моїм хлопцем довший час займалися петінгом – пестощами без близькості. – Ми з розумінням закивали головами, бо ж не нам із Юлькою пояснювати такі елементарні речі. – Тож я була впевнена, переконана, що ще дівчина. А коли при проходженні медкомісії на першому курсі університету мені повідомили, що від моєї цноти й сліду не залишилось, я оторопіла. Довго не могла з цим змиритися, бо мої уявлення про перший раз були саме такими, як у тебе. – Вона знову звела на мене червоні від сліз очі. Висякалась у свою серветку, – Більшого розчарування я не переживала й донині…

– І що далі? – Юлька.

– Та нічого. Після того медогляду ми з хлопцем більше не стримувались. Саме цей день я вважаю своїм першим разом… – Вона все ще схлипувала, але не так гірко. – Але це все одно не те… таке розчарування пережити… таке розчарування… І через що? Хотіла якомога довше залишатися незайманою? Та кому та незайманість була потрібна, як від неї й сліду не залишилось?

– Таке може бути? – я до Юльки.

Вона в нас найрозумніша. Та й, судячи з усього, її цього у виші вчили.

– Аякже, може. Там… – вона зробила багатозначну паузу, – не все так однозначно. І крові тієї та болю не стільки, як того говоріння. А невинна жінка страждає. Я чула історії, що деякі чоловіки, збісившись із ревнощів, тут же подавали на розлучення, і тільки лікарські свідчення допомагали їм зберегти сім’ю… У моєї сестри двоюрідної така ж історія. І знаєте, що їй лікарка сказала, коли та вже лежала на столі з розставленими ногами і зачинала тужитись, аби нарешті після немилосердно болючих переймів народити первістка? – продовжувала Юлька, посміхаючись. Вона з усіх сил намагалася нас розвеселити, аби хоч трохи розрядити атмосферу. – «О-о-о, до нас дівчина незаймана прийшла народжувати», – і сміється. Акушерки й собі усмішку ховають. Тільки сестра не знає, що ж відбувається.

– І що, народила? – Ірця таки зацікавлено, але без натяку на якусь веселість.

– Аякже. Як усі. Тільки один розрив мала – від дівочої пліви. Два шви наклали.

– Боліло? – я.

Цікаво, коли хтось такий, як ти.

– Ні, казала: не боліло. Пекло, коли йодом чи ще чимось там намазували. Сестра уже народила, то й посмілішала. «Дмухайте, дмухайте, бо пече», – до лікарки. А та здивовано подивилася на неї, вражена з разючих перемін: ще недавно в рот заглядала, кожне слово вихоплювала, аби все правильно зробити і якнайшвидше вродити, а тут – «дмухайте». Ще раз глянула їй межи ніг, знизала плечима і якось майже нечутно: «Зараз я тобі дмухну, зараз…»

Ми мовчали і навіть не ворушилися – мов скам’яніли. Такими ж заціпенілими видавалися наші погляди.

– Дівчата, ночуйте в мене. Завтра раніше устанемо, викличемо таксі, і воно порозвозить вас по домівках, – пропоную щиро, розливаючи залишки настоянки.

Мовчки, якось механічно, не смакуючи, випили.

– Та що ти?! Я не можу. Віктор не дасть ради з малими. Дивись, котра година – пів на другу, а я казала, що буду не пізніше дванадцятої. Наступного разу не відпустить… Слухайте, – раптом наче про щось згадавши, – а як же ті дівчата, котрі жили сто років тому? Що вони мали робити, коли потрапляли в таку історію – ні крові, ні лікарів, ні довідок? – налякано, наче це їй завтра до «комори».

– Хм. Справді, – Юлька, – я про таке й не думала. Їм, тим дівчатам це ж важливіше було, погодьтеся, ніж нам із вами. За відсутність крові страждала вся родина дівчини, іноді матір у довгій білій сорочці гонили по селу на покару за те, що доньку зле виховала. Оце травма… – захоплено і розчулено водночас.

– Наче так, але як не крути – своя сорочка ближче до тіла. Мені таки своє болить, – Ірка.

– Досі? – я.

Та тільки ствердно захитала головою, ховаючи очі.

Хотілося про все випитати, дізнатися. Може, і справді маю якусь уразу до чоловіків чи сама до себе, бо не було тоді мудрої Юльки чи ще когось, аби мені все пояснити, заспокоїти, впевнити…

– А я залишусь, – Юлька. – Поможу тобі посуд вимити, потеревенимо…

Ми ще зі столу не прибрали, як дзвонить телефон.

– Марта? – Віктор.

Схвильований. Ледве стримується, аби не кричати.

– Та-а-а-к, – я, перелякано, бо ж не знаю, що сталося.

– Що з Іркою?

– А що з нею? Ми її на таксі відправили півгодини тому… Вона вдома?

– Вдома, вдома, – нетерпляче, – але слова вимовити не може… Плаче.

– Що сталося?

– Це я вас хотів спитати. Я її такою безвтішною ще не бачив. Може, її пограбували?

– Хто? Водій таксі? Не може бути, – не вірю йому.

– Та я також так думаю. – Віктор раптом обм’як.

– А ти в неї питав?

– Питав…

– А вона?

– Заперечливо на все махає головою і ще гіркіше плаче.

Юлька чула нашу розмову, притулившись до моєї слухавки. Нарешті видерла її в мене остаточно і тоном, що не підлягає обговоренню, віддавала чіткі і зрозумілі накази.

– Не питай її більше нічого. Просто обійми її і гладь, поки не перестане плакати. І кажи їй усілякі дурниці на кшталт: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму житті…» – видихнула в слухавку мої слова і вимкнула телефон.

Ми вже почали поринати в міцні обійми Морфея, коли просигналив Юльчин телефон. Нехотячи простягнула руку і натиснула на клавішу – повідомлення.

– Написав: «Дякую», – задоволено пробурмотіла вона і повернулася на інший бік.

Крізь уповільненість сприйняття реальності від пізньої години, несподівано сумної вечірки, спогадів, які зненацька повернулися і тепер, всівшись на голову і звісивши ноги, вимагали уваги та участі, якої їм запропонувати не могла і не мала наміру, краєм вуха прислухалася до Юльчиного дихання і тепла її