Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

висував начальник Охоронного відділення Кулябко до філерів. Найперше від них вимагалося, аби служили не за гроші чи страх втратити роботу, а передусім — за совість. Причому під совістю Микола Миколайович розумів не готовність шпига гідно служити лише за казенну платню, керуючись інстинктами вірнопідданства. Навпаки, ці якості Кулябко, а разом з ним і Підвисоцький цінували в наружниках ледь не в останню чергу.

Під совістю та моральними якостями тут малося на увазі зовсім інше: філер не повинен був соромитися своєї служби. Стеження за підозрюваними, в тому числі — за жінками навіть кращих дворянських фамілій, слід вважати не ганебною й негідною справою, котра змушує пхати носи навіть туди, куди не дозволяють собі пхати їхні рідні та близькі: філери мусять сприймати самі себе як передовий загін стражів дер­жави. Службу ж свою слід вважати корисною й почесною. Щоправда, були серед керівників політичного розшуку й такі, хто філерів ні в що не ставив, плекаючи в них величезний комплекс неповноцінності, — Кулябко якось показував ротмістру лист свого колеги з Риги, підполковника Балабіна. Той не полінувався настрочити в департамент величезну петицію, де намагався обґрунтувати, чому спеціальне виховання професійних філерів не потрібне. Це ж що буде, писав начальник Ризької охранки, якщо кожен шпиг відчує себе навченим фахівцем, рівним жандармському офіцерові, кращим з кращих у політичній поліції… Анархія буде, філери забагато свобод матимуть.

Ох, знову це — «забагато свобод». Не там обмежуєш, не на те тиснеш, не туди дивишся, ваше благородіє підполковнику Балабін!

Зовні Митрофан Чернов являв собою приклад того, яким повинен бути справжній філер. Крім невисокого, нижче середнього, зросту — жодних особливих прикмет. Гострим зором похвалитися не міг, та й не треба: практика показала, що шпиг, котрий бачить не дуже добре, відзначається значно більшою уважністю, ніж топтун із очима Вільгельма Телля[40]. Та головне — сам по собі Чернов поводився з людьми, як звичайний собі простий дядько, котрий ставиться до всіх довкола так, ніби боїться здмухнути порошинку. Того ж самого вимагав від підлеглих, наголошуючи: краще кілька довірливих бесід за чашкою чаю, ніж один випадок залякування, накладання серйозного грошового штрафу чи, Боже збав, удар по морді. Звісно, траплялися різні випадки, та в цілому налагодженою власноруч філерською службою Митрофан Ілліч був у цілому задоволений.

Якось його топтун навіть показав людям самого Євстратія Медникова, як треба працювати. Минулої весни до Києва вів слід одного есерівського бойовика-метальника, котрий проходив під прізвиськом Гнилоніс. Підвисоцький за роки служби не часто отримував циркуляр, котрий вимагав краще застрелити означеного терориста на місці, можна без спеціального приводу, аніж ризикувати людьми, готуючи силове затримання. Того разу соло, як багато разів практикувалося, грали відряджені з Петербурга філери — вихованці Медникова, що на той час уже відійшов від справ. Підлеглі Чернова змушені були триматися, що називається, напохваті. Пошук привів на квартиру одного інженера-гірника, за перевіреною інформацією — переконаного прихильника есерівських методів. Зайшли вночі, але перед тим як пройти в помешкання, київський шпиг, якому й відчинив двері хоч і заскочений зненацька, але готовий до всього господар, підняв застережливо руку й швидко, ніби боячись не встигнути сказати, попередив тих, хто стояв за спиною:

— Тихо. Діти там, двоє, дівчатка. Сплять зараз у дальній кімнаті. Одна хворіє, прокинеться — плакати почне, нікому це не треба.

Більше за петербуржців здивувався сам інженер. Причому враження від поінформованості та позірної делікатності філера виявилося таким сильним, що вирвалося просто на порозі:

— Дякую, не треба шуміти, менша справді хвора, ледь приспали. Тому Гнилоніс не прийде, я знаю куди, я скажу, не будіть дитину.

Взяли терориста за дві години там, де він почувався в повній безпеці. Хоча «бульдог» поклав біля себе, скористатися ним тоді не встиг, скрутили живим, про що потім уголос шкодували не лише учасники операції, а й їхнє начальство. Але Підвисоцький вважав ту ніч перемогою не лише київських філерів над петербурзькими, а й своєю особистою перемогою: ось як треба добирати кадри…

Тож розмову почав одразу з Чернова, з яким, на відміну від поручника, тримався принципово на «ти» — навіть приємно було «тикати» такій людині, жодної зверхності й панібратства, лише повага й довіра.

— Скажи, Іллічу, що ці «Колії» пов’язані зі Штерном. Дуже тебе прошу.

Знав ротмістр відповідь, але все ж таки надія жевріла.

Даремно.

— Нічого спільного, Сергію Івановичу. Правда…

— Так-так!

— …один із моїх зірких архаровців зачепив учора на Прорізній, недалеко від місця вбивства, даму, дуже схожу на відому вам Фаню Кремянську. Вона, за нашою інформацією, входить до групи Штерна…

— Знаю! — Ротмістр дуже не любив нагадувань, хто ким кому доводиться з фігурантів відомих справ, куратором яких був за особистим дорученням Кулябка. — Чому не затримали, якщо впізнали?

— Я б за це поділив на два, як не більше, — спокійно пояснив Чернов. — Єврейки, ваше благородіє, часто схожі. Згадайте мадам Лівшиць.

…Справді, сміх і гріх. Випадок не єдиний, але досить свіжий, тому тримався в пам’яті. Цього літа філери Чернова, причому не найгірші, з відповідною репутацією, три дні водили по Києву молоду єврейку, дуже схожу за описом на Етель Бровкіну, партійну есерівську кур’єршу, котра, до всього, стріляла в поліцейського при спробі затримати її в Новограді[41]. Особливістю розшукуваної особи була її зовсім не партійна пристрасть до розкішного одягу. Свою жіночу слабкість Етель перетворила на конспіративний хід: запросто знайомилася із заможними чоловіками, і ті самі катали її в екіпажах туди, куди Бровкіна бажала. Цього разу схожу єврейку побачили в компанії відомого київського юриста, тож Чернов вирішив: прикриття ідеальне, есери готують щось справді серйозне. Начальник охранки видав санкцію, Підвисоцький разом із Черновим особисто виїхали на затримання і нарвалися на грандіозний скандал: підозрюваною виявилася така собі Дора Лівшиць із Одеси, коханка юриста, яка приїхала до нього в Київ і була поселена хтивцем для інтимних зустрічей на окремій квартирі. Звісно, він супроводжував свою мадам по магазинах. Аби інформація пішла далі, дійшло б до розлучення, а в нещасного троє дітей і тесть — товариш прокурора…

— Все одно треба було брати, — ротмістр так не вважав, але потребу сказати відчув. — Що заважало?

— Кремянська, за нашими даними, так не вдягається. Тому хлоп’ята придивлялися. Може, пізніше спробували би повести, але ж там почалося…

— Почалося, Митрофане Іллічу, саме тоді, коли поруч проходив Штерн! — Від нетерпіння Підвисоцький навіть тупнув ногою. — Ми ж знали: того дня у його групі щось намічалося. Він ваш ескорт не розшифрував, до речі?