Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

— Я не боягуз! Тепер ще ти почни! Коли така грамотна — скажи, що помінялося після того, дворічної давнини, царського маніфесту? На вулицях стали менше стріляти? Перестали рватися бомби? Хто кого переміг, Оксано? А не здається тобі, раз ти така сучасна, вільна та освічена жінка, що не варто було дратувати владу? Зараз усі перемоги відкочуються назад, стає навіть гірше, згоден, терпіти не можна. Та невже ти не можеш припустити хоча б на мить: якби революціонери припинили далі ставити барикади й об’єдналися довкола першої за багато років перемоги, якби зайнялися тією ж таки освітою мас разом із завоюванням авторитету в народі — хто знає, може, зараз би ти не прала панські простирадла й не крохмалила сорочки паннам. Залізняк твій займався б своєю справою, а не ходив на безкінечні партійні зібрання, де йому полоскають мозок невідомо чиїми ідеями. Ти справді думаєш, що терор — це вихід? Ти, молода жінка, вродлива й розумна, яка хоче вчити людей, — ти мовчки схвалюєш їхні вбивства? Навіть ділиш ліжко з убивцею?

Сестра промовчала. Трохи постояла, мовчки вивчаючи Полтаву, наче вперше в житті бачила свого молодшого брата. Потім спокійно пірнула під мотузкою, перейшовши роздільну смугу, наблизилася до нього впритул, коротко замах­нулася.

Ляпас вийшов лункий, мов постріл.

Занесена для другого удару рука завмерла в повітрі, опустилася.

— Зрозумів, за що? — запитала Оксана тихо.

— Ні, — Полтава збрехав і розумів: сестра це знає.

— Значить, не вийшло в нас розмови, братику. Хотів знати мою думку? Розібратися в тому, що довкола тебе, не збираєшся? Хай інші стріляють, хай хтось за тебе робить брудну роботу, нехай Залізняка з Вакулою рано чи пізно згноять у казематах, хай. Зате Андрійко Волох лишиться таким собі гуманістом… у власних очах.

— Змайструє Вакула чергову бомбу. Бери, йди на вулиці, жбурляй у царських чиновників, від яких нічого не залежить.

— Це не моя справа. Хоч жінки з партії соціалістів стали на шлях опору разом із чоловіками, тут уже вибач: розумію їх, але не наслідую. Своя голова на плечах.

— Я думав — Антонова.

— Зараз ще раз отримаєш.

— А бий. Жандарми все одно луплять сильніше.

— Не знаєш ти, як жандарми б’ють. Антон знає. Зуба тобі вибили? То так, наче по шиї отримав. Залізняк бачив тих, кого приносили в камеру після допитів. З чого, кажеш, почали? Хочеш знати мою думку? Я підтримую боротьбу Антона. Ми теж повинні огризатися. І мені прикро від думки, що мій рідний брат збирається підставляти другу щоку.

— Дурний. Знаєш, чим ти справді, без пустих слів, відрізняєшся від Залізняка? Той би не питав дозволу, Андрійку. Відразу вдарив би у відповідь. Не дивлячись, хто перед ним. Антон не дозволяє себе бити, навіть люблячи.

— Я чогось не знаю, Оксано? Ти вже діставала від свого милого?

Тепер у погляді сестри він прочитав сум, змішаний з ледь помітним жалем, — так дивляться на безнадійно хвору, але все одно любу дитину.

— Кидати бомби не збираюся. Стріляти — теж. Не жіноче це діло. Я сучасна жінка, та зовсім не амазонка. Залізняка ж свого… нашого Залізняка… підтримую в кожному його слові й ділі. Ти теж зрозумієш, що він на правильному шляху. Все лише починається, — Оксана вкотре зітхнула, тепер легко по­гладила Полтаву по небитій щоці. — Поки не зрозумів — іди став воду грітися. Та, що в ночвах, брудна й ледь тепла. Заговорилася я з тобою.

2

Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська. Охоронне відділення

Викликаючи до себе в кабінет поручника Суярка та керівника філерської служби Чернова, ротмістр Підвисоцький уже приблизно знав, яку відповідь від кожного з них почує.

Григорій Суярко ніколи не заперечив би, навпаки — охоче підтвердив, що в Охоронному відділенні є людиною Підвисоцького з усіма, як кажуть у таких випадках, тельбухами. Різниця у віці між ними невелика — лише п’ять років. Проте молоді офіцери навіть у розмові сам на сам підкреслено називали один одного на «ви». Ротмістр дуже добре знав батьків поручника, вони навіть вважалися якимись дуже-дуже далекими родичами. Правда, Суярки в третьому поколінні були поміщиками, мали маєток недалеко від Чернігова, і весь цей час рід переслідувала доволі дивна й малоприємна вдача: помістя балансувало на межі розорення, рятуючись від остаточного краху хіба що, здається, милістю Божою.

Утім, коли, піддавшись загальним бунтівним настроям, збаламучені селяни таки пустили в маєток «червоного півня» зимою, два роки тому, акурат відсвяткувавши Водохреще, саме поручник, уже служачи на той час у корпусі жандармів, отримав від керівництва відповідні повноваження та провів показову каральну операцію. Після того ті з винуватців, кого не погнали на каторгу, з вдячності за таку милість відновили все пошкоджене. Фортуна далі ставилася до польських Суярків стримано, зате в окрузі їх почали поважати: не думали побачити за ними силу та міць державного карального апарату.

Почалося ж усе з протекції, складеної Підвисоцьким своєму далекому й практично ніколи не знаному родичу з іншої губернії. Григорія Суярка зарахували до Окремого корпусу жандармів, він, чесно кажучи, нічим особливим себе не проявив по службі, проте покладену на нього роботу завжди виконував акуратно, старанно й дисципліновано. Ще Кулябко привчив своїх підлеглих, котрих вирізняв серед інших та доручав окремі ділянки: краще грамотний службіст-виконавець, який знає своє діло й займає через це своє місце, ніж розумник-вискочка, чия маківка б’є фонтаном ідей, які той не здатен до пуття втілити. Бо, за спостереженнями того ж Кулябка, з висновками якого погоджувався й сам Підвисоцький, для таких кипучих служак значно важливіше бути в центрі уваги, здебільшого імітуючи бурхливу вірнопідданську діяльність, аби в один прекрасний момент бути офіційно представленим комусь із високих осіб — найкраще самому государю-імператору, тоді як практичної користі від броунівського руху подібних молекул майже не було. Суярко ж був із тих, хто, здається, готовий був, якщо це потрібно для справи, все життя прослужити поручником, зате робити своє діло системно, спокійно, непомітно для загального ока.

Оскільки сам підполковник Кулябко, за прикладом свого попередника, полковника Спиридовича, намагався здебільшого тримати на відстані витягнутої руки від себе саме таких офіцерів, Сергій Підвисоцький брав приклад зі свого шефа, довіряючи тихому непоказному Суярку більше, ніж декому з надто яскравих колег-офіцерів.

На противагу поручникові, із завідувачем служби зовнішнього спостереження, простіше кажучи — «батьком» усіх філерів-топтунів Черновим, ротмістр тримався запросто, хоча той годився йому як не в батьки, то в старші брати — вже напевне. Митрофан Ілліч Чернов теж відповідав переважній більшості критеріїв, котрі